Читать онлайн книгу "Пригоди «Сліпучого»"

Пригоди «Слiпучого»
Джек Лондон


Зарубiжнi авторськi зiбрання
До збiрки творiв Джека Лондона увiйшли повiстi «Пригоди “Слiпучого”» (1902), «Звiр Предковiчний» (1913) та «Перед Адамом» (1907). Героi творiв – представники рiзних прошаркiв суспiльства, яких поеднуе готовнiсть кинути виклик установам, якщо тi ставлять пiд сумнiв добро i справедливiсть, i вiдстоювати свою честь i гiднiсть за будь-яких обставин. Джо Бронсон – 15-рiчний син успiшного бiзнесмена iз Сан-Франциско – тiкае з дому, щоб випробувати себе у дорослому життi. Три днi пригод цiлком змiнили його ставлення до людей. Пат Глендон-молодший – боксер-чемпiон – виступае проти маклерських махiнацiй, що супроводжують боксерськi змагання i перетворюють спорт iз чесноi боротьби на джерело збагачення.





Джек Лондон

Пригоди «Слiпучого»



© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *




Пригоди «Слiпучого»





Частина перша





І. Брат i сестра


Вони перебiгли пiсками, що слiпили око в промiннi сонячнiм, i Тихий океан, бухаючи своiм шумким прибоем, лишився позаду них. Опинившись на переiзнiм шляху, вони посiдали на своi велосипеди й, наддаючи дедалi ходи, незабаром упiрнули в гущавину зелених алей замiського парку.

Їх було трiйко – три хлопцi-пiдлiтки в яснобарвних светрах. Чимдуж гнали вони велосипедними стежками, прискорюючи швидкiсть гону й наближаючи ту аж до найбiльшоi, як це зазвичай роблять отакi хлопцi у яснобарвних светрах. Мабуть, вони вже й переступили межу дозволеноi швидкостi!.. Принаймнi, так здалося кiнному полiсменовi, але, не бувши певний, вiн лише обмежився засторогою, коли вони промайнули повз нього. Вони цю засторогу негайно взяли до уваги, але за найближчим рогом так само негайно забули ii – бо це теж звичай хлопцiв, що ходять у яснобарвних светрах.

Прожогом випорснувши з Гольденгейтського парку, самокатники спрямувалися до Сан-Франциска. Тут вони так несамовито майнули з гори, що всi перехожi, повз яких вони гнали, мимохiть завертали голови й мало не з жахом проводжали iх очима. Опинившись на мiських вулицях, яснобарвнi светри взялися заживати рiзних способiв, щоб уникнути крутих узвозiв, а коли з цим не щастило, то перемагали iх наввипередки.

Хлопець, який вiв перед у цих самокатних перегонах i завжди випереджав товаришiв, звався Джо. Найсмiливiший i найвеселiший, вiн був за верховоду у своiй компанii… А втiм, як вони опинились у Захiдному передмiстi, серед великих i пишних будинкiв, менше ставало чутно його смiху та голосу, а нога, нiби мимоволi, зупиняла швидкiсть гону. На розi вулиць Лагуна та Валлехо обидва товаришi завернули праворуч.

– До побачення, Фреде! Бувай здоров, Чарлi!.. – гукнув Джо й покрутнув правило лiворуч.

– Увечерi побачимося? – запитали тi.

– Нi, я не прийду!

– Та ну-бо, виходь! – припрошували його.

– Нi, нi. Мушу взятися до книжки… Бувайте!..

Ось вiн уже сам. Ураз спохмурнiв його вид, i щось нiби нудьга чи турбота вiдбилися в очах. Вiн рiшуче почав посвистувати, та помалу свист той стишувався й нарештi, саме тодi, як вiн наблизивсь до великого будинку на два поверхи, урвався зовсiм.

– Джо, це ти?

Вiн, вагаючись, зупинився коло дверей до бiблiотеки… Знав, що Бессi там ретельно готуе своi лекцii й напевне вже й упоралася з ними, бо вона ж завжди встигае зробити це до обiду, а доба вже надобiд… А ось вiн то ще й не торкався до книжок. Це дратувало хлопця!.. А таки ж i справдi: сестра молодша за нього аж двома роками, учиться в тiй саме групi, що й вiн, та ще й випередила його з усiх предметiв. Чорт батька зна що!.. Адже й вiн не безтяма якийсь, а ось так воно якось трапляеться – i сам вiн не знае, як – щораз голову йому запорожняе щось iнше – ну, певна рiч, що тодi вже не до книжки!..

– Джо, будь ласка, зайди сюди! – в голосi ii бринiла ледве чутно жалiсна нотка.

– Ну, чого тобi треба? – вiдгукнувся вiн, поривчасто вiдкидаючи портьеру.

Джо сказав це грубо, але глянувши на тендiтну маленьку постать, яка пильно дивилася йому у вiчi з-поза кучугури книжок, стосами нагромаджених на бюро, вiн враз пожалкував. З олiвцем та зошитком у руках вона так скорчилася на величезному фотелi, що здавалася ще меншою й тендiтнiшою, нiж була справдi.

– У чому рiч, сестричко?.. – пiдiйшовши до неi, запитав вiн, на цей раз уже набагато ласкавiше.

Схопивши його руку в долонi вона притисла ii до щiчки й пригорнулася до нього, мов те пташенятко до матiнки.

– Що з тобою коiться, Джо, любий мiй? – шепотiла вона запитливо. – Скажи менi.

Вiн не вiдповiдав. Чи подоба ж йому сповiдатися за те, що його турбуе, цьому маленькому дiвчатку, хоч там воно й вчиться краще за нього. Йому аж смiшним здалося, що сестричка хоче довiдатися, що йому не до шмиги!..

«Яка в неi нiжна щiчка!» – зауважив вiн, коли вона, голублячись, притулилася обличчям йому до руки. А проте, мерщiй би вона пустила його руку… мерщiй би покласти кiнця оцьому мазьканню!.. аби вона тiльки не образилася!.. – вiн добре знав iз досвiду, що дiвчатка ображаються з усякоi дурницi!..

Вона розтулила його пальцi й поцiлувала долоню. Немов трояндова пелюстка впала… Цей поцiлунок мав виявити, що Бессi все ще чекае вiдповiдi.

– Нiчого зi мною не коiться! – рiшуче промовив вiн. Вiдтак цiлком несподiвано додав: – Батько!..

Та турбота, що тьмарила йому обличчя, ураз заступила очi й дiвчинцi.

– Адже вiн такий добрий, такий хороший наш татко, Джо, – зажебонiла вона. – І чом ти не слухаеш його? Вiн же тобi добра зичить i так небагацько вимагае!.. Ти ж такий розумний, куди розумнiший за решту хлопцiв!.. Якби ти хоч трiшечки взявся до науки…

– Цього тiльки й бракувало!.. Нотацii!.. – спалахнув вiн, грубо висмикуючи руку. – Уже й ти берешся картати мене?.. Тепер черга за куховаркою i стайничим…

Вiн засунув руки в кишенi й утупив свiй погляд у далечiнь, у сумне й невтiшне майбутне, сповнене нескiнченних вичитувань, а вичитувачам i лiку не скласти.

– Так на оце ти мене й покликала? – спитав вiн, повертаючись до дверей.

Вона знову схопила його за руку.

– Нi, нi, не на це!. Але ж вигляд у тебе був такий збентежений, що менi здалося… – Голосок iй урвався. По хвилинi вона мовила вже iншим тоном. – Я мала повiдомити тобi, що цiеi суботи ми збираемося улаштувати прогулянку в Окленд, у гори, що по той бiк затоки…

– Хто ж саме?

– Мертл Гейс.

– Ота лемiшка! – ввернув Джо.

– І зовсiм вона не лемiшка, а прехороша дiвчинка й далеко лiпша за багатьох моiх товаришок!.. – палко заперечила Бессi.

– Ну, це ще замало, як взяти на увагу всiх загалом твоiх подруг!.. Сип далi. Ще хто?

– Перл Сейзер iз сестрою Елiс, Джессi Гiлборн, Седi Френч, Една Крозерс. Оце й по всiх дiвчатах…

Джо пхекнув презирливо.

– Ну, а з хлопцiв хто?

– Морiс i Фелiкс Клемент, Дик Скофiлд, Борт Лейтон та…

– Досить iз мене й оцих! Коротко кажучи, кисле молоко, а не товариство!..

– Я… я мала на думцi запросити також тебе, Фреда й Чарлi… – мовила вона вже непевним голосом. – На те саме я й покликала тебе сюди, щоб запросити вас!..

– І що ж ви там робитимете на своiй прогулянцi?..

– Гуляти будемо, польовi квiти рвати – адже тепер саме маки розквiтли – оберемо якийсь мальовничий морiжок та поснiдаемо там, прямо на травицi… i… i…

– Пiдете додому, – додав вiн. Бессi потакнула головою.

Джо знову застромив руки в кишенi й замаршував по кiмнатi.

– Баб’яче товариство! – раптом вибухнув вiн, – i баб’яча програма!.. Нi, це менi не до душi!..

Вона на мить дужче зцiпила тремтячi вуста, але все ж бажала дiйти свого.

– А що б ти мав запропонувати натомiсть?

– Я?.. Я б разом iз Фредом та Чарлi залюбки майнув куди-небудь i утяв там таке, таке… ну, щоб менi заманулося!..

Вiн зупинився й кинув оком на свою слухачку. Та мовчки чекала, що буде далi.

Проте вiн вiдчував, що йому бракуе слiв, щоб виявити всi своi почуття та бажання. Це ще пiдсилило його поганий настрiй, i вiн раптом вигукнув роздратовано:

– Та хiба ж ти зрозумiеш мене?!.. Не така ти, щоб зрозумiла! Ти – дiвча! Тобi подобаеться бути чепурненькою, усiм на зразок, панночкою й носити додому зi школи найвищi бали. Тебе не вабить щось надзвичайне: небезпека, пригоди тощо… Тобi не до вподоби тi хлопцi, яких захоплюе бурхливе життя; вони, на твою думку, брутальнi, мугиряки; твое око тiшать примазанi й випрасованi маруди в бiлих комiрцях, слухнянi хлопчики, що запобiгають ласки у вчителiв i на перервах навертаються iм на очi, щоб почути вiд них вихвали своiх успiхiв. Цi хорошi, вихованi хлопчики, о, вони нiколи не встрявають у небезпечну пригоду: у думцi iм лише прогулянки з квiточками та снiданочками в товариствi чемненьких дiвчаток!.. Я добре знаю таких типикiв, якi лякаються власноi тiнi й скидаються на баранцiв! Вони таки й е баранцi!.. Ну, а я тобi не баранець! От тобi й уся моя мова!.. І на прогулянцi вашiй я бути не хочу й не буду!..

Сльози проступили на карих оченятках Бессiних, вуста затремтiли… Це ще дужче роздратувало Джо: «І чого вони вартi тi дiвчата? Тiльки на те й здатнi, щоб совати свого носа, куди не треба, скiмлити, ображатися. Їм, певне, таки бракуе чогось у головi!..»

– Слова не можна тобi сказати, щоб ти не зарюмсала, – замирливо промовив вiн. – Я ж таки не мав намiру образити тебе, сеструню! Слово честi, що так. Я…

Вiн безпорадно урвав i глянув на неi. Вона хлипала й уся здригалася, силкуючись подолати ридання… Сльози, одна одну побиваючи, котилися iй по щiчках.

– Ох, цi менi… дiвчата!.. – гукнув вiн i сердито попростував геть iз кiмнати.




II. Драконовi закони


Трохи згодом Джо, усе ще роздратований, сiдав обiдати. Вiн уперто мовчав за iжею, попри те, що батько, мати й сестра весь час весело одне до одного балакали. Уперто втопирившись у свою тарiлку, Джо люто звiряв iй своi спостереження: «Ось то якi ми! Допiру дрiбними вмивалися, а по хвилинцi не то всмiхаемося, ба й регочемо!.. Нi, наш брат не такий. Будьте певнi, що якби хлопчину щось спромоглося довести до розпачливих слiз, то за кiлька день не забув би цього. А у цих дiвчат, то в них просто вдача така нещира: плачуть, а не вiдчувають i сотоi частки тоi образи, на яку скаржаться. Запевне це так!.. Рюмсають, мабуть, тому, що це iм до вподоби!.. Та ще й до вподоби iм робити комусь на капость, надто нам, хлопцям!.. Отже, й утручаються в усi нашi справи!..»

Отак мудро мiркуючи, Джо разом iз тим усмак працював коло своеi тарiлки.

Де ж пак не набути доброго апетиту, прогнавши велосипедом через довженний парк вiд Клiф-Гауса й аж до самiсiнького Захiдного передмiстя?!

Батько iнодi скоса зиркав на сина. Стривожено, але лагiдно. Джо не помiчав того, але Бессi добренько завважила це.

Мiстер Бронсон був чоловiк середнього вiку, доладно сформований, кремезний та негладкий. Обличчя мав енергiйне, риси гострi, клинуватi, пiдборiддя квадратне й уперте… Проте добрi очi i якiсь зморшки в кутиках бiля рота виявляли не суворiсть, а нахил до гумору.

Батько й син були страшенно подiбнi один до одного, це враз впадало в око. Обидва мали широке чоло, мiцнi випнутi щелепи, а що вже очi в обох, то – урахувавши рiзницю в лiтах – були вони такi однаковiсiнькi, мов двi пари горошин, що вилущено iх з одного стручка.

– Ну, а як ти, Джо? Чи все гаразд? – запитав нарештi мiстер Бронсон.

Обiдати скiнчили, й усi пiдвелися зi своiх мiсць.

– А не знаю, – безжурно вiдповiв Джо, а далi додав. – Завтра iспити, то там буде видко!

– Ти куди? – спитала його мати, як вiн пiшов уже до дверей.

Це була висока, струнка жiнка з такими ж карими очима, як у Бессi, i так само гнучка та пластична в рухах.

– Іду до себе! – вiдповiв Джо i додав. – Вчитися!

Мати нiжно схилилася до нього, пестливо пригладила йому чуприну й поцiлувала. Мiстер Бронсон усмiхнувся, ухвалюючи синiв намiр, i Джо побiг сходами на другий поверх, твердо налаштувавшись уп’ястися у книжки й скласти завтрашнього iспиту, хоч там що.

Опинившись у себе в кiмнатi, вiн замкнув дверi й умостився бiля бюро, де було геть усе, що потрiбно школяревi пiд час навчальноi працi.

Перебiг очима по книжках своiх. Насамперед Джо взявся до пiдручника iсторii, бо iспити мали початися саме з неi. Розгорнувши книжку на закладенiй сторiнцi, почав читати:

«Зараз по тому, як набули чинностi Драконовi закони, мiж Атенами та Мегарою спалахнула вiйна, бо обидвi республiки хотiли володiти островом Саламiном».

Ну, це зовсiм легко запам’ятати! Але що воно саме за закони Драконовi? Треба прочитати про них.

І Джо уважно заходився перегортати та перечитувати попереднi сторiнки пiдручника, аж доки очi його, якось випадково спорснувши з рядкiв та лiтер, не натрапили на маску й рукавицю, що валялися на стiльцi. Це були приладдя до бейсболу[1 - Бейсбол – американська гра в м’яча, обшитого шкiрою. Вiдбуваеться вона на 2 партii по 9 учасникiв у кожнiй.].

– Нiколи у свiтi ми не програли б партii на тому тижнi, якби не Фред! Вiн таки роззява! Де ж пак?! То йому за виграшку пiймати хоч сотню найнезручнiших м’ячiв, а то у критичний момент маху дае. Доведеться ставити його на «поле», а його мiсце доручити Джонзовi. Коли ж той Джонз надто вже гарячкуе пiд час гри. Вiн нiколи у свiтi не дасть обмаху, ловлячи м’ячi, навiть у найкритичнiший момент, але що вiн далi робитиме, пiймавши м’яча, то цього напевне нiколи не можна вгадати!..

Раптом Джо схаменувся… Оце так! Ладненького вiн добрав способу вивчати iсторiю!

Вiн знову зосередив пильну увагу на книжцi.

«Зараз по тому, як набули чинностi Драконовi закони…», – тричi перечитав вiн цю фразу й аж тодi пригадав, що так-таки нiчого ще не довiдався про те, якi вони саме, тi закони…

У дверi постукали, але вiн завзято шарудiв, перегортаючи сторiнки, й не озивався. Постукали знову, й з-поза дверей учувся тоненький Бессiн голосочок:

– Джо, любий!..

– Чого тобi треба? – i не чекаючи на вiдповiдь, додав враз. – Не можна! Менi часу бракуе!..

– Я хотiла довiдатися, чи не змогла б я чим стати тобi в пригодi… – благально линуло з-за дверей. – Адже я вже скiнчила все й гадала…

– Ну, звiсно, ти вже все скiнчила!.. – пробурмотiв вiн. – Адже ти завжди вчасно з усiм упораешся!..

Джо охопив голову обома руками, щоб не вiдривати очей од книжки. Але ця маска там, на стiльцi, просто таки дражнила його.

Що пильнiше силкувався вiн зосередити думки на iсторичних подiях, то настирливiше вдиралася у мозок ота нахаба маска, а разом iз нею i всi бейсбольнi партii, де вона вiдiгравала свою роль.

– Нiчого iнакше не вдiеш!.. – Вiн обережненько поклав пiдручника обкладинкою догори на бюро, пiшов до стiльця, де лежали маска й рукавиця, i так рiшуче замiрився на них та жбурнув пiд лiжко, що маска, миттю дiставши стiни, аж вiдскочила вiд неi.

«Зараз по тому, як набули чинности Драконовi закони, мiж Атенами й Мегарою спалахнула вiйна…»

«Маска вiдскочила вiд стiнки… Цiкаво, де ж воно саме? Чи не викотилася знову на видне?.. Подивитися б!.. Нi, нi, Джо цього не зробить… Це не обходить його, бо не стосуеться до iсторii!.. Ну, а таки…»

Вiн поглянув поверх сторiнок… Отже, вiн так i знав, що вона визирае з-пiд лiжка… Нi, так не можна. Доки ця маска бовванiтиме тут на очах, йому несила вчитися!..

Джо пiдвiвся, витяг маску з-попiд лiжка, однiс до гардероба, засунув туди й замкнув там.

– Ну, теперечки на цiй справi поставлено хрестика! Можна взятися й до науки!..

Вiн знову сiв до столу.

«Зараз по тому, як набули чинностi Драконовi закони, мiж Атенами та Мегарою спалахнула вiйна, бо обидвi республiки хотiли володiти островом Саламiном…»

Це гаразд, але якби ж то вiн знав, що то були за закони Драконовi.. Допiру увагу його притягло незвичайне якесь м’яко-вогнисте освiтлення в кiмнатi…

Що воно за знак? Джо визирнув у вiкно. Сонце, заходячи за обрiй, довгими променями скоса черкало по низьких лiтнiх хмаринах, i тi паленiли та мiнилися теплими пурпурово-рожевими тонами, усе навколо вкриваючи червонастим серпанком.

З хмарок очi якось самi майнули на землю, на затоку… Западав вечiр, i морський вiтер ущухав… А з форту Пойнт, поспiшаючи використати останнi його подихи, плинув якийсь спiзнiлий рибальський човник, прямуючи до порту. Трохи далi пускало в небо гадючки диму галiвне судно, виводячи в море шхуну на три щогли… А ондечки берег Мерi Каунтi. Лiнiя обрiю вже потонула в переднiчнiй млi, i довгi тiнi повзли догори по шпилях Тамалпайсу, обрис якого чiтко виступав на тлi заходу.

О, якби то вiн, Джо Бронсон, мiг у цю мить опинитися або в рибальськiм човнику й приставати пiсля денних ловiв на нiчний вiдпочинок у порту або ось там на шхунi, що, прямуючи на захiд, випливае на безмежнi простори!.. Це – справжне життя!.. Це – справжня робота!.. А то нидiй отут у чотирьох стiнах та запорожняй собi голову байками про людей, що жили й померли ще за тисячi рокiв перед тим, як вiн на свiт народився…

Нiби якась сила прип’яла його до вiкна. З надзвичайним зусиллям вiдiрвався Джо вiд нього, рiшуче схопив книжку та стiльця i примостився аж у найдальшому кутку та ще й потилицею до вiкна.

Проте за якусь хвилинку вiн пiймав себе на тому, що знову дивився у вiкно та мрiяв. Як це трапилося, вiн не мiг зрозумiти. Останне, що вiн пам’ятав, це те, як вiн прочитав десь там на правiй сторiнцi книжки заголовок роздiлу: «Драконовi закони та конституцiя»… А далi все губилося… Може вiн пiдiйшов до вiкна, мов якийсь сновида?!.. І скiльки ж часу простояв вiн отут?.. Еге, той рибальський човник, що тодi саме простував вiд форту Пойнт, тепер уже пристае до Мегськоi корабельнi. Виходить, що минуло щось iз годину!.. Сонце вже давно заховалося; урочиста сутiнь зависла над океаном, а понад верхiв’ям Тамалпайсу миготить уже перша зiрочка…

Джо зiтхнув i був повернувся вже, щоб попрямувати у свiй куток, але в ту ж мить почув довгий, пронизливий посвист.

– Це Фред! – Джо знову зiтхнув.

Посвист розлiгся знов, а там до першого посвистача прилучився й другий.

– Це Чарлi…

Вони чекають на нього там, за рогом вулицi – щасливi хлопчаки!.. Та ба, сьогоднi iм не дочекатися!..

Дует посвисту тривав… Джо засопiв i засовався у своiм крiслi. «Нi, нi, сьогоднi ввечерi вони його не побачать!.. – запевняв вiн сам себе. – Хiба ж вiн може пiти з ними, якщо не вивчив отих Драконових законiв?!.»

Отже, та сама сила, що прип’яла його була до вiкна, тепер потягла владно до бюро, примусила згорнути та покласти пiдручник iсторii поверх купки iнших книжок, що лежали там, далi прочинити дверi й опинитися аж на сходах… Тут вiн ураз отямився i повернувся, щоб знову йти до себе, але раптом на думку спало, що вiн може вийти до товаришiв лише на чверть годинки, а там знову засiсти за книжки…

«Тiльки на чверть годинки!» – обiцявся вiн сам собi, збiгаючи сходами й дедалi, пришвидшуючи ходу, а наприкiнцi перестрибуючи по три сходинки заразом… Не зупиняючись, натяг на голову кашкет i прожогом чкурнув крiзь боковi дверi… А там, ранiш нiж вiн добiг до рогу двох вулиць, то Драконовi закони загули кудись у прiрву минулого, де був i сам Дракон, а завтрашнi iспити вiдступили у далеку далечiнь майбутнього.




III. Червонько, Цисавко та Рудько


– А що це ви затiваете? – запитав Джо Фреда та Чарлi.

– Лiтавцi запускатимемо, – вiдповiв Чарлi. – Ходiмо мерщiй, нам надокучило чекати!

Вони втрьох вирушили на шпиль, звiдки видно було, як на долонi, геть чисто всю вулицю Юнiон, що прослалася ген-ген пiд iхнiми ногами. Вони це називали «Ямою», або «Пеклом», себе тим часом називаючи «Верховинцями». Заходити iм, «верховинцям», до «Ями» – це була рiч вельми небезпечна!..

Запускання лiтавцiв за останнiми даними науки – то була найулюбленiша розвага оцих трьох «верховинцiв». Аж пiд самi хмари запустити шiсть, а то й вiсiм лiтавцiв на шворцi завдовжки в цiлу милю – це була для них справа звичайнiсiнька. А потiм доводилося частенько доукомплектовувати запаси лiтавцiв, бо в разi якоiсь несподiваноi пригоди: чи там мотузка бува урветься, чи закульгае якийсь iз лiтавцiв i решту потягне за собою, чи раптом вiтру не стане – за всякоi iз цих причин усi лiтавцi ринули прямiсiнько в «Яму-Пекло», а вже звiдти iм вороття не було, бо там жили хлопчаки – пiрати й розбишаки – якi мали iншi своерiднi поняття про власнiсть i майновi права.

Щоразу пiсля аварii якогось верховинського лiтавця на другий день можна було бачити, як цей самий лiтавець здiймався в небесну блакить на мотузцi, що кiнчалася прямiсiнько в лiгвищi будь-якого з мешканцiв «Пекла». Отож «пекельникам» була ковiнька на руку, що «верховинцi» захоплювалися цiею забавою: самi вони, злидарями бувши, не спромоглися б власним коштом органiзувати запускання лiтавцiв за останнiми даними науки.

Був ще один старий моряк, який мав собi заробiток з отоi розваги верховинцiв: добре обiзнаний з вiтрилами й повiтряними течiями та спритний на руку, вiн просто по-мистецькому майстрував найкращих лiтавцiв. Жив старий у халупцi край самоi води й пильнував своiми тьмянiлими старечими очима припливу та вiдпливу i кораблiв, що приставали й вiдпливали, вiдживляючи у ньому спогади про минулi днi, коли вiн теж виходив у море.

Дiстатися до його халупи не можна було iнакше, як перейшовши «Пеклом»; туди й попрямували нашi молодцi. Удень вони частенько вiдвiдували матросову халупку, а ось уночi йти по лiтавцi – це доводилося iм уперше, i вони добре розумiли, що це ризикована штука!

«Пекло» являло собою тiсний квартал мiського бiдацтва, де купчилося найрiзноманiтнiше й рiзноплемiнне населення, яке перебивалося iз драного в нелатане, день при днi порпаючись у брудi та старечих лахманах… Було ще не зовсiм темно, як хлопцi переходили цим кварталом, простуючи до моряковоi халупи, i нiяке лихо iх не спiткало, хоча деякi хлопчиська-«пекельники», люто на них позираючи, коли-не-коли наздогiн пускали задирливi зауваження.

Старий матрос робив такi лiтавцi, що не то добре майорiли в повiтрi, ба бiльше, згорталися так, що iх зручно було носити.

Хлопцi накупляли цих лiтавцiв аж по кiлька штук кожен. Загорнувши всi три пакунки та зав’язавши iх мотузками, вони рушили у зворотну путь, i кожний мiцно тримав пiд пахвою свiй придбанок.

– Глядiть-но, стережiться наших хлопцiв! – попередив iх старий матрос. – Вони тут завжди тиняються поночi.

– Ми не з боягузiв! – вiдповiв Чарлi. – А кулаки в нас не згiршi за iхнi!..

Звикнувши до просторих i тихих вулиць горiшньоi частини мiста, мандрiвники нашi були приголомшенi гвалтом та гармидером цього тiсного мурашника. Вони немов продиралися крiзь густу страховинну хащу. Отже, проходячи лабiринтом заплутаних кривих вулиць та завулкiв, мимохiть тулилися один до одного, немов шукаючи захисту, свiдомi того, яке iм усе навколо чуже й невiдоме.

Дiтлахи й немовлята плуталися iм попiд ногами на пiшоходах… Простоволосi розпатланi баби базiкали бiля ворiт або сновигали туди й сюди з якимись пакунками…

Усе повiтря вiдгонило тухлою рибою та гнилою садовиною – якимсь застоялим духом бруду. Незграбнi обертайла вайлувато обминали iх, i обшарпанi дiвчатка обережно протискалися серед натовпу з кухлями пива в руках. Звiдусiль ринула тисячоголоса балаканина й клубочилась у рiзномовний зойк жартiв, лайки, вигукiв. Квартал аж гув та дзинчав, наче якийсь величезний людський вулик, та вiн таки й був ним достоту!..

– Ух, добре було б, якби мерщiй вислизнути звiдси! – промовив Фред.

Вiн казав пошепки, а Джо й Чарлi лише люто хитнули головами на знак згоди. Їм було не до балачок, вони раднiшi були б не йти, а бiгти чимдуж, якби не заважав густий натовп, серед якого вони почували себе, як подорожнi, що блукають десь у невiдомих та ще й ворожих нетрях.

А ворожiсть i справдi таки дедалi то гусла в повiтрi. Очевидно, «пекельникам» було не до шмиги те, що в iхню гущу замiшалися цi охайнi хлопчики з аристократичноi частини мiста. Хлоп’ята-обшарпанцi щокроку займали «верховинцiв» глузуванням та лайкою, вони пiдступали до них, прибираючи хороброго вигляду; але досить було тупнути, щоб вони пустилися навтьоки. Новi кадри вуличноi дiтви приставали до них i сунули галасливою навалою; що бiльше iх ставало, то бiльше вони смiлiшали.

– Не звертайте на них увагу, – застерiгав Джо. – Простуйте собi далi, та й годi. Уже незабаром вихопимося звiдси.

– Чорта з два! – глухо вiдказав Фред. – Глянь-но туди!

На розi, до якого вони саме наближалися, стояла купа з чотирьох чи п’ятьох хлопцiв-пiдлiткiв, приблизно iхнього вiку. На них падало свiтло вуличного лiхтаря, i в цiм освiтленнi яскраво паленiла цегляно-руда кучма на головi в одного з хлопцiв. Певна рiч, це був Симпсон-Червонько, страшний отаман страшноi ватаги, що вже двiчi за iхньоi пам’ятi видиралася аж до них на «Верховини», завдаючи жаху юним джентльменам, якi прожогом тiкали хто куди, тимчасом як iхнi батьки та матерi кидалися до телефонiв, щоб викликати полiцiю.

Угледiвши цю компанiю, що стояла на розi, хлоп’ята, що переслiдували «верховинцiв», раптовим жахом пойнятi, дременули врозтiч. Це тiльки додало страху нашим хлопцям, а проте вони вiдважно простували далi.

Червонько видiлився з ватаги й заступив чужинцям дорогу. Вони спробували були обминути його, але той простяг вперед руку:

– Чого ви тут вештаетеся? – гримнув вiн. – Сидiли б удома – та не рипались!

– Ми й повертаемося додому! – спокiйно озвався Фред.

Червонько зиркнув на Джо.

– Гей, що ти там ховаеш пiд пахвою?

Джо стримав вибух гордого гнiву й, нiби не чуючи запитання, кинув Фредовi й Чарлi:

– Ходiмо! – i зробив крок уперед, щоб прослизнути повз отамана ватаги.

Але тут Червонько раптом дав йому здорового ляпасу й вихопив пакунка з лiтавцями. У ту ж мить, за вiтром пустивши свою обачнiсть, Джо з криком шаленоi лютi кинувся на ворога, i Червонько, певно, не сподiвався, що його, ватажка, хтось насмiлиться атакувати на його власному теренi. Вiн поступився назад, мiцно тримаючи заграбованого пакунка: два почуття боролися в нiм: i битися кортiло, i боязно було, щоб не впустити з рук здобич. Останне почуття перемогло, вiн обернувся й дременув униз вузенькою вуличкою, а там пiрнув у лабiринт iнших вуличок та завулочкiв.

Джо розумiв, що пускаеться в нетрi ворожоi краiни, але ж тут уражено його честь i почуття власника!.. Отже, вiн прожогом кинувся навздогiн.

Фред та Чарлi й собi побiгли за Джо, який чимало випередив iх, а за ними з голосними посвистами погнала й решта Червоньковоi групи, скликаючи в такий спосiб усю свою ватагу.

З усiх усюд розлягалися посвисти-вiдповiдi, i незабаром за Фредом та Чарлi, якi напружували всю силу своiх м’язiв, щоб не спустити з ока Джо, який бiгав швидше за них, – уже гналося щось iз двадцять темних хлоп’ячих постатей.

Червонько кинувся до пустиря, певно важачи на якiсь вилазки, що можуть заплутати того, хто не знае мiсцевостi: на дiрки в парканах, повiтки, низькi дахiвки та рiзнi темнi закутки.

Але Джо пощастило вчасно наздогнати його. Вони зчепилися й обидва покотилися долi…

А як Фред, Чарлi й уся ватага добiгли до них, вороги знов стояли вже на ногах, один проти одного, ладнаючись до бiйки.

– Чого тобi треба? – вороже й задерикувато питався Червонько. – Чого ти сiкаешся, хотiв би я знати!..

– Менi треба моiх лiтавцiв! – вiдповiв Джо.

Червоньковi очi заiскрилися. Лiтавцi якраз i йому потрiбнi були.

– Тодi тобi доведеться дiстати iх боем! – заявив вiн.

– А навiщо менi битися?! – обурено вигукнув Джо. – Вони ж моi!

Цi слова лише доводили, як мало вiн знався на тому, якi у «пекельникiв» поняття про власнiсть i майновi права.

Уся ватага, що, мов вовча зграя, оточила «верховинцiв», ураз завила, занявчала й зареготалася.

– Так чому ж це я мушу дiставати лiтавцi боем? – знову вигукнув Джо.

– Тому, що я так сказав! – вiдповiв Симпсон. – А коли я що сказав, то так воно й мусить бути! Уторопав?

Але Джо не второпав. У головi йому не мiстилося, що слово якогось там Червонька може бути законом у мiстi Сан-Франциско чи хоч у найменшiй частинi його. Це зневажало його любов до чесностi й порядностi. Войовнича кров у ньому закипiла.

– Ти менi негайно вiддаси моiх лiтавцiв! Чуеш? – грiзно скомандував вiн, простягши по них руку.

Симпсон притис пакунка до себе й запитав:

– А чи знаеш ти, хто я?.. Я – Червонько-Симпсон, i зi мною нiхто не наважуеться отак патякати!..

– Та кинь ти його до бiса! – нишком шепнув Чарлi, – що вони там вартi, отi лiтавцi! Кинь! Нам треба якомога швидше видертися звiдси!..

– Цi лiтавцi – моi, – уперто й з притиском протяг Джо. – Вони моi, i я стою на тому, щоб менi iх повернули!..

– Адже не можеш ти битися iз цiлою ватагою! Якщо ти подужаеш його, то певна рiч, на тебе накинуться вони всi, – силкувавсь умовити його Фред.

Цю таемничу розмову пошепки Червонькова ватага зрозумiла так, нiби Джо завагався, i знов усi завили й заголосили, мов зграя вовкiв.

– Злякався, злякався, – глузували й дражнили його отi малi паливоди. – Ач кирпу гне, едукований, чемненький! Що, може, боiшся чисту сорочечку закаляти? Чи матiнки страшно? Ой-ой-ой, то-то лаятиме!..

– Цитьте! – владно гукнув ватажок. Галас умент угамувався.

– Ти вiддаси менi моiх лiтавцiв? – рiшуче поступаючись уперед, запитав Джо.

– А ти битимешся за них? – запитанням вiдповiв Симпсон.

– Так! – вiдказав. Джо.

– Бiйка! Бiйка! – знову завила ватага.

– Ну, а я буду стежити, щоб билися чесно, як слiд, – озвався раптом ззаду чийсь здоровий басюга.

Усi у момент повернулися до чоловiка, який, непомiтно наблизившись, проголосив це…

У свiтлi електричного лiхтаря, що ясно горiв на розi, вони побачили здоровенного мускулястого парубка, одягненого, як робiтник. Ноги йому були взутi в чоботи iз товстоi шкiри, широкi штани пiдперiзував вузенький чорний ремiнець, а на головi мав вiн чорну засмальцьовану шапку. Обличчя було в сажi, з-поза грубоi, синьоi розхристаноi сорочки визирала дебела шия й могутнi груди.

– А ви тут хто такий?.. – буркнув Симпсон, якого дратувало втручання стороннього.

– Тобi до цього зась! – вiдсiк йому торочки приходько. – А втiм, якщо вам цiкаво, то слухайте сюди: я кочегар на китайському пароплавi, а ось тут пильнуватиму, щоб билися чесно. Це мое дiло. А ваше додержувати чесноi бiйки. Ну, починайте. Не воловодитися ж нам отут до свiтанку!..

«Верховинцям» було на руку втручання кочегара, але Симпсоновi й товаришам його це було не до смаку.

З хвилинку порадившись зi своею ватагою, отаман доручив одному з товаришiв, свiй пакунок i ступнув наперед.

– Виходь, чи що?.. – гукнув вiн Джо, заразом скидаючи куртку.

Джо вiддав Фредовi свою куртку й враз був уже поруч iз Червоньком. Обидва пiднесли догори стиснутi кулаки й стали один проти одного. Симпсон перший зробив напад, люто огрiвши супротивника та й хвацьки ухилившись вiд одвiтного удару. Джо вiдразу оцiнив Червонькову спритнiсть, але це ще бiльш пiдбурило його, хоч би там що, а здобути перемогу!

Присутнiсть стороннього свiдка в особi кочегара стримувала активнiсть ватаги: хлопцi обмежувалися тим, що лише пiдбадьорювали Червонька та глузували з Джо. Борцi кружляли один навколо одного, заходили й так, i сяк, нападали, вiдстрибували й взаемно навiшували неабиякi намордасники та гупаки. Але й те, як вони стояли, й те, як саме билися – усе було в них неоднакове: Джо стояв прямо й високо пiднiсши голову; широко розставивши ноги, вiн ними мiцно впирався в землю. Симпсон пригнувсь i скорчився так, що голова йому мало не впiрнула мiж плечi. Вiн крутився, мов та дзига, стрибав i брався на всякi штуки й вихватки, що щиро дивували Джо.

За чверть години обидва вже значно притомилися, проте з двох бадьорiшим був Джо. Тут, певно, вiдiграв свою роль i тютюн, якого вживав Червонько, i кепський харч, i загалом усi умовини злиденного життя. Червонько захекався i хапав повiтря. На початку вiн, як добрий мастак, гаразд полупцював таки Джо, але дедалi виснажувався, i удари були вже безсилi. Тодi, удаючись у розпач, почав вiн заживати способiв боротьби не то що нечесних, а нiкчемних: наскочивши, сквапненько огрiвав супротивника штовханом i ту ж мить падав долi. Джо, звiсно, не мiг бити лежачого, отже, вiн поступався назад, щоб Червонько мав змогу пiдвестися, а той схопившись, знову утинав таку саму штуку.

Нарештi ця гра остобiсiла Джо, i вiн вирiшив дати iй належну вiдсiч. Добренько нацiлившись, вiн зацiдив Червонька по головi саме тодi, як той нагнувся, щоб кинутися йому пiд ноги. Симпсон покотився, але за цим разом уже не туди, куди хотiв, а вбiк, у тому напрямку, куди скерував його тiло несподiваний тумачисько. Вiн перевернувся, силкувався пiдвестися i не мiг, а лише застогнав i захекав.

Товаришi пiдбадьорювали його, щоб пiдвiвся на ноги; той раз або двiчi намiгся, але був надто вичерпаний та приголомшений.

– Здаюся! – сказав вiн. – Мене переможено.

Ватага принишкла, засмучена з цiеi поразки свого отамана. Джо ступив наперед.

– Ну ж, будь ласка, повернiть менi тепер моi лiтавцi, – удався вiн до хлопця, що держав його пакунка.

– Овва, – утрутився в розмову другий представник ватаги, ставши мiж Джо та його власнiстю. Волосся у цього хлопця було теж яскраво-руде.

– Спочатку тобi доведеться побитися ще й зi мною!

– Не бачу потреби! – гостро вiдтяв Джо. – Перемога моя i зрештою!..

– Е нi, ще не зрештою! Я – Симпсон-Цисавко, рiдний брат Червонькiв! Розшолопав?..

У такий спосiб Джо довiдався ще про один звичай «пекельникiв», якого досi зовсiм не знав.

– Гаразд! – крикнув вiн, i войовнича кров ще бiльше в ньому закипiла вiд нестерпноi кривди.

– Ставай!..

Цiсавко, який був на рiк молодший за Червонька, ураз виявив себе, як лукавий супротивник. Вiн уживав таких нечесних способiв, що добродушному кочегаровi не раз довелося втручатись, аж доки й другий паросток Симпсонiвського роду не визнав своеi поразки.

За цим разом Джо простяг руку по свого пакунка, без найменшого сумнiву, що враз отримае його. Та ба! Мiж ним та його власнiстю став ще один хлопець, теж з яскраво-рудою розкудовченою кучмою на головi, i Джо враз угадав, що це третiй представник родини Симпсонiв. Являв вiн собою немов пiзнiше видання своiх братiв, тiльки трохи меншого формату i мав обличчя, густо вкрите ластовинням: це видно було в яскравому електричному свiтлi.

– Ти не матимеш своiх лiтавцiв, доки не подужаеш ще й мене! – учувся тоненький, але загонистий голосок. – Я – Симпсон-Рудько, i ти не можеш вважати себе за переможця усiеi родини нашоi, доки не подужаеш i мене!

Ватага аж загула iз захвату, а Рудько скинув лахману куцину, став у позу й крикнув Джо:

– Виходь!

У Джо нили всi кiстки й суглоби, з носа юшила кров, розтята губа опухала, сорочка була розпанахана вiд комiра й донизу… До того ж вiн страшенно стомився i важко вiдсапував.

– Скiльки вас там е, цих самих Симпсонiв? – запитав вiн. – Менi час додому, а якщо вас там ще багацько, то й за нiч усiх не впораеш!

– Я останнiй i наймоторнiший! – вiдповiв Рудько. – Подужаеш мене – й лiтавцi твоi! Це вже достеменна правда.

– Хай буде так! – зiтхнув Джо. – Вiзьмемося до бою!

Меншенький Симпсон не мав нi сили, анi спритностi братiв своiх, але надолужував тим, що кидався, як та дика кицька, i добре таки дошкулив Джо.

Джо iнодi здавалося, що вiн не вистоiть проти наскокiв цього маленького, але скаженого вихору, та, напружуючи всi сили, вiн не хилився таки. Його пiдбадьорювала думка, що вiн б’еться за принцип, як колись за iдею билися його пращури. Уся честь «Верховини», здавалося йому, була на картi зараз, i вiн, як «верховинець», мусiв битися до останку.

Отже, вiн стiйко боронився вiд тисячi ненастанних наскокiв свого ворога, оборонився, аж поки молодший i не такий досвiдчений представник виснажився вкрай i, повалений на землю, визнав, що трапилося щось нечуване: родина Симпсонiв уперше зазнала поразки.




IV. Є й на вовчика куля


Минула якась хвилина, й «верховинцям» довелося упевнитися, що тут, у «Пеклi», нi на що не можна покластися.

Не встиг ще Джо знову заволодiти своiми лiтавцями, аж раптом трапилося щось несподiване: усiх його ворогiв, та ще й з кочегаром на додачу, нiби вiтром здмухнуло: кинулися врозтiч так самiсiнько, як утiкали перед тим вуличнi дiтлахи, угледiвши Симпсонову ватагу. Певно, iхне мiсце заступала якась ще можновладнiша сила. Остовпiлий Джо почув лише несамовитi вигуки втiкачiв:

– Рибалки!

– Рибальська банда!..

Вiн i сам був не вiд того, щоб задати латати, але не встиг ще перепочити пiсля останньоi бiйки й певен був, що ноги зрадять його. Фреда й Чарлi теж не дуже то кортiло здибатися з новим лихом, таким, що злякало навiть Симпсонiвських урвиголiв та хороброго кочегара, але вони не могли кинути товариша.

Тим часом на пустирi засновигали якiсь темнi постатi. Однi з них наближалися до хлопцiв, решта припустила наздогiн за Симпсонiвськими втiкачами, й незабаром зойк та лемент красномовно довiв, що iм пощастило декого злапати. По хвилинцi вони повернулися, волочачи за собою Червонька-Симпсона, який страшенно лаявся й гарчав, не пускаючи з рук пакунка з лiтавцями.

Джо цiкаво позирав на цю нову зграю харцизяк. Усi вони були парубки рокiв на 17?18, а то й на 23?24. На всiх виразно лежало тавро волоцюзтва, а в багатьох обличчя були такi вже не гiднi доброго слова, що аж мороз бiг поза шкiрою дивитися на iх.

Двiйко харцизяк мiцно схопили Джо за обидвi руки. Чарлi з Фредом теж зазнали долi бранцiв.

– Гей ви! – гримнув владним голосом старший iз Рибальськоi банди. – Ми тут розберемося по-свiйськи. – У чому рiч? Ти, червона мармизо, вiдповiдай менi! Що ви тут витiвали?

– Нiчого я не витiвав, – захлипав Симпсон.

– Так-то воно так, та не так! – Харцизький отаман повернув Червонька обличчям до лiхтаря.

– Хто це тобi так пику розписав? – спитав вiн.

Той кивнув головою в бiк Джо, якого ту ж мить виштовхнули наперед.

– Через що ви оце бучу збили?..

– Через лiтавцi, моi власнi лiтавцi! – смiливо й з притиском вiдмовив Джо. – Цей хлопчак хотiв iх у мене забрати. Ось вiн ще й досi держить iх пiд пахвою!

– А, он воно що. Вiн iх заграбастав?!.. Слухай сюди, ти – Червона кучмо! У нас тут красти заборонено. Ти завжди гарбаеш чуже добро.

– Давай пакунка! Зараз менi!..

Отаман загрозливо стис кулака. Симпсон, плакавши лютими слiзьми, мусив таки вiддати здобич.

– А ти що там ховаеш? – кинув раптом отаман, обертаючись до Фреда й вихоплюючи йому з рук пакунка. – Ще лiтавцi, га? Тут, як я бачу, цiла фабрика iх!.. – додав вiн, вiдбираючи пакунок у Чарлi. А тодi, промовив тоном безстороннього суддi:

– Тепер ми маемо винести постанову, як саме покарати цих трьох молодцiв.

– За що саме? – обурився Джо. – За те, що нас пограбовано?…

– Нi, не за це, зовсiм таки не за це, – удаючи ввiчливого, вiдказав голова суду, – а за те, що ви тут швендяете зi своiми забавками на спокусу людям i утворюете заколоти, бешкетуете!.. Це чорти батька зна що!..

Добре зваживши, що вся увага «рибалок» купчилася зараз коло трьох «верховинцiв», Червонько, вгодивши мить i вислизнувши зi своеi куцини, прожогом кинувся до тоi самоi вилазки, де його перейняв Джо. Кiлька рибалок перескочили тин, i з галасом помчали наздогiн. Десь зайшлися гавкаючи й виючи собаки, далi зацокотiли каблуки не то по дахiвках, не то по порожнiх скриньках, а тодi захлюпала вода, немов хтось бочку перекинув.

По хвилинi здогiнцi повернулися, мавши вигляд не дуже хвацький – мокрi, як хлющ, пiсля холодного душу, яким почастував iх каверзний Червонько; а згори звiдкись, з приязного даху, долинав його глузливий регiт.

Цей випадок, вочевидь, збентежив отамана рибальськоi ватаги; вiн знову повернувся до трьох приятелiв, як раптом почувся протяглий свист – вочевидь, гасло, яким вартовий застерiгав своiх товаришiв. За мить примчав той вартовий сам i приеднався до ватаги, яка вже, почала вiдступати.

– Чубатi[2 - Чубатими в Англii та Америцi дражнять по-вулишньому полiсменiв.] – гукнув вiн, ледве зводячи духа.

Джо озирнувся, угледiв двох полiсменiв, що наближалися, поблискуючи касками на головах: та електричними лiхтариками, i пошепки озвавсь, до товаришiв:

– Тiкаймо!

Та банда, що погналася, хто куди, заступала iм дорогу спереду, а полiцiя наближалася ззаду… Отже, iм довелося кинутися вбiк Червоньковоi вилазки, полiсмени ж i собi побiгли за ними, гукаючи, щоб вони зупинилися.

Хлопчачi ноги прудкi, а надто, як за погонича iм бувае страх. Перескочивши через паркан хлопцi дременули далi задвiрками й закутками. Полiсмени, тi за ними не полiзли. Певно, iм уже доводилося скуштувати гарячого по цих лазах-перелазах. Отже, натрапивши на тин, вони вирiшили на своiх здогонах заговiти.

Тут не було жодного лiхтаря, хлопцям доводилося навпомацки блукати серед темряви, i серця iм шалено калатали.

На подвiр’i, серед кучугурiв, порожнiх кошiв та скриньок хлопцi блукали щось iз чверть години. Куди не тикалися, усюди натикалися на гори ящикiв, яким кiнця-краю не було. З цього лабiринту вони нарештi видряпалися на дашок повiтки, але потрапили на друге подвiр’я, де теж не було куди подiтися – так його захаращено порожнiми клiтками для курей.

Урештi-решт натрапили вони й на ту славну споруду, що через неi так добренько скупалися Червоньковi здогоничi. Приладдя було просте, але напрочуд дотепне: бiля самiсiнькоi вилазки приправлено довгу пiдойму, якоi не можна було обминути пролазячи крiзь дiрку в парканi; у цiй пiдоймi й була вся сила! – якщо ii трохи зачепити, вона враз посувала величезну каменюку, що врiвноважувала цебер iз водою, прилагоджений вгорi – цебер ту ж мить вивертав усе, що в ньому було, на того, хто стояв бiля пiдойми.

Апарат сподобався хлопцям, коли вони уважненько оглянули його. На iхне щастя, цебер був уже порожнiй, а то й iм довелося б скупатися, бо Джо, йдучи попереду, зрушив iз мiсця пiдойму.

– А отже, це, мабуть, Симпсонове подвiр’я! – пошепки озвавсь Джо до товаришiв.

– Певно, що так! – погодився Фред, – або ще когось iз його ватаги.

Раптом Чарлi ухопив iх обох за руки.

– А ну цитьте!.. Чуете?.. – прошепотiв вiн.

Хлопцi принишкли прислухаючись. Чутно було чиюсь ходу… задзюрчала вода, наче з вiдкрученого крана… вiдтак знов твердi смiливi кроки, й дедалi то ближче… Ще нижче припали до землi Джо з товаришами, аж духа затаiвши. Пройшла близесенько якась темна постать, що полiзла на ящика та й почала поратися коло цебра, налагоджуючи пастку. Це був Червонько. Вiн пiдсунув трохи пiдойму, поклав на мiсце каменюку, постановив як слiд цебра й улив у нього два вiдра води; вiдтак, скочивши з ящика, попрямував по воду ще… Аж тут Джо вихопивсь йому назустрiч, перекинув його на землю i насiв.

– Не кричи! – наказав. – А слухай ось що!

– А це тiльки ви, – з полегкiстю промовив Червонько.

У цiй фразi бринiла миролюбна нотка, що вiдразу змiнила на добре настрiй усiм хлопцям. – Що ви тут робите?..

– Хочемо звiдси вибратися, – вiдказав Джо, – i якомога швидше!.. Нас аж трое, а ти сам-один…

– Гаразд, гаразд… – урвав його голова ватаги. – Я залюбки проведу вас. Хiба менi що? Я нiякого зуба на вас не маю. Ходiмо, я вас зараз виведу звiдси.

За кiлька хвилин вони й справдi перелiзли вже високого паркана й опинилися десь у темнiм завулку.

– Простуйте сюдою i вийдете на вулицю… там, пройшовши два квартали, завертайте праворуч… женiть ще три квартали й знов таки праворуч… а там ви й опинитися прямiсiнько на Юнiон-стрит!.. Тра-ля-ля!..

Вони попрощалися й рушили. А отаман Сiмпсонiвськоi ватаги гукнув iм ще наздогiн таку пораду:

– Іншим разом, як знов дiстанете лiтавцiв, то… краще покиньте iх удома!!!




V. Знову вдома


Йдучи так, як сказав iм Червонько, хлопцi вийшли на Юнiон-стрит i без подальших пригод дiсталися до себе на Верховину. Звiдти вони ще раз зазирнули вниз, туди, звiдки не вгаваючи, долинав невиразний гамiр густо залюдненого кварталу.

– Доки житиму, не пiду туди! – суворо вимовив Фред. – А цiкаво б менi довiдатись, куди подiвся отой кочегар.

– Добре, що ми цiлi вихопилися звiдти, – фiлософськи заспокоював товаришiв Джо.

– Ну, щоб зовсiм цiлi, того не можна сказати, надто за тебе, – усмiхнувся Чарлi.

– А так! – погодився Джо. – Отже, вдома, менi не втекти вiд прикрого!.. На добранiч, товаришi!

Як вiн i сподiвався, бiчнi дверi були замкнутi; обiйшовши навколо будинку, вiн, мов злодiй, улiз вiкном до iдальнi. Широким передпокоем вiн уже тихесенько скрадався до сходiв, як раптом iз бiблiотеки вийшов батько. Обидва враз мов до землi прикипiли з подиву. Джо мало не вибухнув iстеричним реготом, уявивши собi, який у нього вигляд, коли подивитися збоку. Але вигляд був i багато гiрший, нiж мiг вiн собi уявити. Перед мiстером Бронсоном стояло, нiби в калюжi скупане, хлоп’я зi запухлим носом, iз розбитою губою, з геть чисто подряпаним обличчям, закривавленими руками та в розпанаханiй од гори й донизу сорочинi.

– Що це таке, добродiю? – спромiгся, нарештi, вичавити iз себе мiстер Бронсон.

Джо мовчав. Чи сили було втиснути в одну коротеньку вiдповiдь усю довгу низку пригод цiеi ночi?.. А iх довелося б перелiчувати геть усi, щоб стало зрозумiлим, як дiйшов вiн такого жалюгiдного стану.

– Чи не ковтнув ти язика?.. – нетерпляче запитав мiстер Бронсон.

– Я … Я…

– Ну, ну… далi! – пiдганяв батько.

– Я… я був там… у «Пеклi»! – вибухнув Джо.

– Цьому достойно можна пойняти вiри! – суворо мовив мiстер Бронсон, але якщо йому доводилося коли вживати найдужчих зусиль, щоб не усмiхнутися, то це саме зараз… – Однак, гадаю, що ця назва стосуеться не того мiсця, де спокутуються грiхи, а певне якогось району Сан-Франциско. Чи так?

Джо махнув рукою у бiк Юнiон-стриту й промовив.

– Це там пiд горою.

– А хто ж дав таку назву «Пекло»?..

– Я, – вимовив Джо, немов визнаючи якийсь особливий злочин.

– Дуже влучно! Це доводить, що в тебе неабияка фантазiя. Кращоi назви й не вигадати! Певно, ти маеш у школi добрi бали з англiйськоi мови?

Не дуже то зрадiв Джо з цiеi похвали, бо англiйська мова то був один-однiсiнький навчальний предмет, за який йому не доводилося пекти ракiв.

А поки вiн отак стояв – мовчазний образ лиха й нещастя – мiстер Бронсон дививсь на нього крiзь призму власного юнацтва та ще з такою любов’ю та щирим розумiнням, що Джо нiколи цьому й вiри не пойняв би.

– Ну, зараз у будь-якому разi тобi не до балачок. Тобi треба ванну, примочку, пластир та компрес, – сказав батько. – Отже, йди до своеi кiмнати. Тобi слiд добре виспатися. Май на увазi, що завтра ти й поворухнутися не зможеш без болю!

Годинник вибив першу по пiвночi, коли Джо, нарештi, натяг на себе укривало. У ту ж мить – принаймнi так здалося йому – вiн кинувся, бо у дверi його кiмнати хтось тихенько, але уперто, настирливо стукав. Це тривало кiлька столiть, аж нарештi хлопцевi терпець увiрвався, i вiн, ураз розплющивши очi, пiдвiвся i сiв на лiжку.

Крiзь вiконце ринув струменем погожий сонячний ранок. Джо потягся, намiряючись солодко позiхнути, але враз вiдчув гострий бiль у всiх м’язах, i пiднесенi руки впали йому далеко швидше, нiж зносилися догори. Вiн аж скрикнув, подивився запаморочено на своi руки й тут враз пригадав усi пригоди вчорашньоi ночi. У дверi стукотiли таки.

– Чую, чую! Котра година?

– Уже на дев’яту, – долинув крiзь дверi Бессiн голосок. – Одягайся мерщiй, бо спiзнишся до школи!

– Ой, лишко! – Вiн зiрвався з лiжка й, застогнавши вiд нестерпного болю в м’язах, обережно сiв на стiльця. – Чом же ти ранiш не збудила мене?

– Батько наказав, щоб тобi дали виспатися.

Джо скривився. Вiдтак на очi йому потрапив пiдручник iсторii, i тут вiн застогнав уже з iншоi причини.

– Добре! – гукнув вiн. – Іди. Я зараз прийду.

Джо й справдi таки не забарився; але якби то Бессi побачила, як вiн злазив сходами, вона б здивувалася надмiру з його боязкоi обережностi й тих гримас, що коли-не-коли пересмикували йому обличчя. Ледве зайшов вiн до iдальнi, як вона з переляканим криком кинулася до нього.

– Джо! Що з тобою?.. – голос ii тремтiв. – Що сталося?..

– Нiчого, – буркнув вiн, присипаючи цукром свого пориджа[3 - Поридж – це страва, подiбна до кашi, улюблена iжа англiйцiв та американцiв за ранковою кавою.].

– Ой, нi! Певно, щось…

– Будь ласка, дай менi спокiй! – урвав вiн ii. – Я спiзнився i хочу мерщiй поснiдати.

Мiсiс Бронсон тiеi ж митi зловила очима доньчин погляд, i Бессi, усе ще не розумiючи, поспiхом вийшла з iдальнi.

Джо зрадiв, що мати вирядила сестру геть i що сама вона нi про що не допитувалася. Певно, батько попередив ii. Вiн знав iз досвiду, що в такому разi мати йому не докучатиме. Йому було нiяково. Вiн нашвидку ковтав свiй снiданок, вiдчуваючи, що мати якось тривожно стежить за ним.

Вона завжди була така нiжна до нього, але сьогоднi Джо помiтив, що коли вiн виходив iз дому, вимахуючи книжками на ремiнцi, вона поцiлувала його якось особливо й, аж доки вiн не завернув за рiг вулицi, усе стояла та дивилась йому вслiд iз вiкна. А проте найбiльшу увагу Джо зараз придiляв власним болям. Кожен крок завдавав йому нестерпноi муки. Боляче було й од виразок, i од слiпучого блиску сонячного промiння, що вiдбивав асфальт, i од нам’ятих м’язiв та суглобiв. Нiколи вiн i в думках собi не покладав, що м’язи можуть так задерев’янiти. Кожнiсiнький iз них вiдмовлявся коритися. Пальцi розпухли так, що поворухнути не можна було, руки вiд зап’ястя й аж по лiкоть нили так, що страх! «Це, певно, тому, – гадав вiн, – що вчора доводилося затуляти обличчя й, зберiгаючи тiло вiд ворожих штовханiв, пiдставляти весь час пiд удари лiктi».

Йому цiкаво було, як себе мае сьогоднi Симпсон-Червонько, й думка про те, що й Червоньковi доводиться зазнавати, такого ж болю, мимохiть зародила в ньому якусь товариську симпатiю до цього вуличника.

На шкiльнiм подвiр’i усi голови й очi повернулися до Джо. З якоюсь повагою купчилися коло нього хлопцi-школярi, й навiть найближчi приятелi-однокласники виявляли до нього пiдвищену пошану, чого ранiше Джо не помiчав.




VI. Іспити


Певна рiч, що Фред та Чарлi встигли вже пустити чутку про все, що вiдбулося цiеi ночi в «Пеклi»: i про бiйку з Симпсоновою ватагою, i про сутичку з харцизяками-рибалками. Джо зiтхнув iз полегкiстю, коли о дев’ятiй годинi, задзеленькотiв дзвоник, i попрямував до класу пiд перехресним вогнем захоплених очей. Навiть дiвчатка й тi дивилися на нього з якимось побожним острахом, наче вiн був Данилом, який вийшов iз левовоi печери, або Давидом, який перемiг велетня Голiафа.

Джо почував себе нiяково, що його мають за якогось героя; вiн радий був би, щоб отi скерованi на нього очi обрали собi iншу мету. Незабаром вони й скерувалися в iнший бiк.

Школярам роздано великi аркушi паперу, й учителька, мiс Вiлсон – статечна панна, якiй, мабуть, уся земна куля здавалася за льодовню, бо вона навiть у найспекотнiшi днi завжди приходила до класу зап’ята теплою хусткою – злiзла iз катедри, наблизилася до класноi дошки й вивела на нiй так, щоб усiм було видно, велику римську цифру «І».

П’ятдесят пар очей уп’ялися в ii руку, чекаючи, що буде далi. В кiмнатi запанувала тиша. Пiд римським «І» вона написала: а) Якi закони називалися Драконовими? б) Чому один з атенських ораторiв сказав, що вони написанi не атраментом, а кров’ю?

Сорок дев’ять голiв схилилися до столiв, i сорок дев’ять пер зарипiло, виводячи щось на паперi.

Не схилив голови лише Джо. Вiн усе ще дивився на дошку, утупивши в неi очi, й мiс Вiлсон, яка озирнулася через плече, вивiвши римське «II», аж зупинилася на хвилину й пильно-пильно подивилася на нього. Вiдтак написала ще:

а) Як то вiйна мiж Атенами й Мегарою за острiв Саламiн спричинилася до Солонового законодавства? б) Яка рiзниця мiж законами Драконовими й Солоновими?

Вона знову зиркнула на Джо. Той сидiв i дививсь так само, утупивши очi.

– У чiм рiч, Джо? – запитала вона. – У вас паперу немае?

– Нi, дякую, е, – вiдказав вiн i старанно заходився стругати олiвця. Застругав гостро, далi ще гострiше, а там уважно й надзвичайно терпляче почав загострювати його на голку. Декотрi зi школярiв почувши той шкребет, запитливо пiдвели голови. Але той цього й не помiчав, надто заглибившись у свое дiло, а думки його лiтали далеко й вiд олiвця, i вiд iсторii грекiв.

– Ви, звiсно, знаете всi, що письмову роботу на iспитi пишеться атраментом, – мiс Вiлсон зверталася до всiх учнiв, проте очi ii зупинилися на Джо.

Саме в той момент загострений понiкуди кiнчик олiвця уломився, i Джо заходився знов застругувати його.

– Адже ви заважаете вашим товаришам писати, Джо! – не витримала далi учителька.

Тодi вiн кинув стругати, сховав цизорика й знов уп’явся нерухомим зором у дошку. Що вiн мiг сказати про Дракона, Солона й усiх грекiв?.. Вiн певен, що «сiв» на цьому iспитi. Отже, нi до чого йому й дивитися на решту запитань. Не варто щось писати, хоч би навiть вiн i знав, що на деякi з них вiдповiсти. Однаково вже не склав iспит, «сiв». А до того ж писати боляче й дивитися боляче… заплющити очi так само боляче i навiть думати, то й те боляче!..

Сорок дев’ять пер сквапно рипiли по паперу, щоб устигнути за мiс Вiлсон, рука якоi вкривала дошку дедалi новими низками запитань. Джо наслухався до цього рипiння, дививсь, як щохвилини бiльшало бiлих рядкiв на дошцi, й почував себе дуже кепсько. Голова йому обертом йшла, болiла й зверху, й усерединi, а думки розбiгалися врозтiч.

«Пекельнi» спомини, мов привиддя кошмарiв, узяли в облогу його мозок, i несила йому було розвiяти iх. Вiн силкувався своi думки й погляди сконцентрувати на обличчi, мiс Вiлсон, що тепер уже сидiла на катедрi, та ба, постать учительчину зухвало заступав загонистий образ Симпсона-Червонька.

Нiчого не вдiеш. Вiн почував себе хворим, i стомленим, i недужим, i нiкчемним. «Ну що ж, iспиту не складено!..» І коли нарештi, пiсля цiлих вiкiв чекання, аркушi з письмовою працею позбирали, його аркуш пiшов до загальноi купи цiлком бiлий, на ньому вгорi стояло прiзвище, назва предмета, дата – та й по всьому!

По коротенькiй перервi школярам роздано новi аркушi паперу, й почався iспит з арифметики, але Джо не поцiкавився навiть перечитати задачу.

За нормальних умов вiн напевне склав би цей iспит, але в отакому душевному й фiзичному станi про це й мрiяти не доводилося. Отже, вiн поклав голову на руки й у такiй позi наважився чекати, доки скiнчиться i цей iспит… Пiдвiвши на хвилинку голову, щоб глянути на годинника, вiн несподiвано зустрiвся очима з Бессi, яка перелякано дивилася на нього з того краю класу, де сидiли дiвчатка. Вiд цього на душi йому ще погiршало. І чого вона допiкае своiми турботами? Най ii не обходить його доля, вона ж складе собi iспит, ну й край!.. Чого ж допiкати? Джо гнiвно глянув на сестру й знов уткнув обличчя в руки. Аж коли опiвднi задзеленчав дзвоник, вiн так само подав чистого аркуша й пiшов iз кiмнати разом з усiма.

Фред, Чарлi й Джо снiдали завжди на подвiр’i, де в них був свiй улюблений куточок. Проте саме сьогоднi, як навмисне, в цьому мiсцi скупчилось щось зо два десятки хлопчакiв зi своiми снiданками. Дуже не сподобалося це Джо. До його настрою й фiзичного почуття надто вже не пасував вiнок героя. Голова дуже болiла, невдача на iспитах турбувала; i ще не до дна спорожнив вiн чашу.

На Фреда та Чарлi просто таки гнiвався. Ще ж пак?! Скрекочуть, як тi сороки! Про всi вчорашнi пригоди розповiли, вихваляючи його героiчнi вчинки!.. А до решти товаришiв, що iз заздрим захопленням слухають iхнi оповiдання, ставляться iз якоюсь тобi погордою. Спроби всiх розв’язати язика йому самому були нi до чого! Вiн лише бурчав щось нерозбiрне у вiдповiдь на всi допитування або кидав «так» чи «нi», щоб вiдкараскатися!

Одне, чого вiн бажав, це бути десь далеко на самотi, упасти на траву й пригорнувшись до лона землi, забути про всi болi, прикростi й турботи. Вiн пiшов iз подвiр’я, щоб тiльки не бути серед товаришiв, але кiлька хлопцiв ув’язалося слiдком за ним. Лише гордiсть примусила його стриматися й не гукнути на цих остобiсiлих хлопцiв, щоб вони йшли собi геть од нього, дали йому спокiй!.. Розпач i огида до товаришiв заклубочилися у серцi, а тодi раптом блискавицею шугнула думка: адже ж вiн знае, що не складе жоднiсiнького iспиту, так навiщо ж наражати себе на зайвi тортури?! Пiд враженням хвилини склалося його рiшення.

Вiн попростував до ворiт i вийшов на вулицю. Здивованi школярi, що йшли слiдком за своiм героем, зупинилися…, а вiн, попрямувавши далi, завернув за рiг i зник iм з очей.

Деякий час iшов вiн без мети, аж дiстався до кабельного трамвая. Вагон стояв на зупинцi й випускав пасажирiв; вiн мав рушати вниз. Джо вскочив у вiдкрите купе й забився аж у куток.

Не зогледiвся Джо, як вагонетка, збiгши згори й досягши кiнцевого пункту, уже й почала знов завертати угору. Отож вiн швидко зiскочив. Просто перед ним бовванiла величезна будова понтонного перевозу. Виходить, що вiн, нiчого не бачивши й не чувши, проiхав крiзь найбучнiший квартал Сан-Франциска, де клекотiло дiлове життя. Годинник на баштi поронного будинку показував десять хвилин на другу, цебто за п’ять хвилин мав вiдпливати понтонний човен. Не маючи найменшоi уяви, куди саме вiн поiде, Джо купив за десять центiв квитка, зайшов на чардак i незабаром плив уже затокою, простуючи до гарненького, невеличкого мiста Окленда.

За годину, так само не здаючи собi справи, нащо це вiн робить i що буде далi, Джо опинився на Оклендськiй корабельнi. З того мiсця, де вiн сидiв, прихиливши гарячу голову до якогось стовпа, видко було чардаки кiлькох вiтрильникiв, навколо яких стовбичила цiла купа цiкавого люду. Це притягло й хлопцеву увагу.

Там було чотири вiтрильники, i Джо мiг навiть перечитати iхнi назви. На кормi першого, що стояв найближче до нього, великими зеленими лiтерами значилося: «Привид». Три iншi мали назви: «Примха», «Цариця Острейок» та «Летючий Голландець».

На кожному мiстилася посерединi каюта з невеличким димарем. З «Привидового» димаря здiймавсь угору дим. Дверi з каюти цього вiтрильника й горiшне вiкно були навстiж вiдчиненi. Отже, видко було, що там коло печi пораеться матрос-юнак. Узутий вiн був у високi маринарськi чоботи, одягнений у синi штани й темну вовняну сорочку. Рукави закасав вiн по лiктi, i видко було, що мускулястi руки вiд сонця стали смаглявi, як бронза. Матрос пiдвiв голову – таке саме смугляве й бронзове було i його обличчя.

З каюти тягло приемним ароматом кави й бобiв, що кипiли в металевiм казаночку. Кухар саме поставив до вогню пательню з покраяним на дрiбнi шматочки салом i, як воно зашкварчало, кинув туди великого бiфштекса.

Пораючись отак, вiн без угавку балакав зi своiм товаришем. Той був на чардаку й увесь час, витягаючи з моря цебри води, поливав купи острейок, наваленi скрiзь. Скiнчивши свою роботу, вiн закрив острейки мокрими лантухами, пiшов до каюти й сiв край невеличкого столу, де кухар тим часом устиг злагодити, що треба, до обiду. Вiдтак обидва завзято заходилися коло iжi.

Джо дививсь на все це, й воно мимоволi зачiпало романтичнi струни його серця. «Оце життя!.. Цi люди насправдi живуть, а не нидiють… Вони самi заробляють собi шматок хлiба, вiльно дихаючи серед морських просторiв, пiд безкраею блакиттю!.. Сонце, злива, вiтер, борва – це iхня рiдна стихiя!..

А вiн? І.. День у день скнiе у коробку з чотирма стiнками разом iз такими самими бiдолахами, як i вiн!.. Довгi роки напружують вони свiй мозок, витягаючи дещицю знань iз завали шкiльних пiдручникiв!.. А тим часом цi люди живуть собi щасливi та безжурнi!.. Вони керують вiтрилами, веслують, самi готують собi iжу, i, певна рiч, зазнають чимало всiляких пригод, за якi, нидiючи в задушному класi, тiльки мрiяти доводиться!..»

Джо зiтхнув. Вiн почував, що таке життя саме на його вдачу! Не йдеться йому та наука. Школяр iз нього нiкудишнiй. Адже ось вiн i iспитiв не склав!.. Не про нього тi трiумфи, що iх зазнае хоч би й Бессi, яка зараз, мабуть, повертаеться вже додому, на «вiдмiнно» склавши своi iспити.

Ох, це просто таки нестерпно! Батько, певно, помилився, застрочивши його до школи.

Добре вчитися тому, кого притьмом тягне до книжки!.. А чи ж тiльки й свiту, що в школi?.. Хiба не можна стати на своi ноги й без неi? Чи ж мало славнозвiсних людей повиходило з низькоi верстви суспiльства?!.. Звичайнiсiнькi матроси ставали власниками цiлих флотилiй i на сторiнках iсторii увiчнювали iм’я свое геройськими вчинками.

Чому ж вiн, Джо Бронсон, не спроможеться на таке?

Джо заплющив очi. Йому було страшенно шкода самого себе!.. А як вiн розплющив iх знову, то зрозумiв, що якось несподiвано заснув i спав таки чимало, бо було вже надвечiр, i сонце вже сiдало за обрiй.

Додому вiн повернувся, коли вже звечорiло. Вiн пiшов просто до своеi кiмнати, не показавшись на очi батькам, i мерщiй кинувся в лiжко. Холоднi простирадла приемно торкалися до гарячого тiла, i вiн iз полегкiстю зiтхнув, що – хоч там як – а вже не доведеться отою iсторiею сушити собi голову.

Але далi сплила настирлива й неприемна думка, що незабаром наспiе новий шкiльний семестр, а там, за шiсть мiсяцiв, новi iспити й знов та сама iсторiя.




VII. Батько й син


Наступного ранку батько наказав Джо, щоб той, поснiдавши, прийшов до нього в бiблiотеку. Хлопець навiть трохи зрадiв, що нарештi скiнчилося оте напружене чекання розмови. Мiстер Бронсон стояв бiля вiкна. Його увагу, здаеться, притягли горобцi, що голосно цвiрiнькали на дворi. Наблизившись i собi до вiкна, Джо побачив мале горобчиня, яке безпорадно трiпалось у травицi, намагаючись звестись на ще нетривкi нiжки й щоразу знов перекидаючись горизнак. Певно, воно вивалилося iз гнiздечка, звитого на трояндовiм кущi, що рiс пiд вiкном, i тепер батько та мати, пурхали над пташеням i голосно розпачували.

– Оце всi пташенята такi, – звернувся до Джо мiстер Бронсон, якось особливо, нiби серйозно, усмiхаючись, – дивись лише, щоб i тобi таке саме не трапилося! Принаймнi, менi здаеться, друже мiй, що твоi справи заходять у нiкуди, й криза не за горою!.. Ось уже рiк, як я стежу за тим, що ти робиш: ти цiлком занехаяв свое шкiльне навчання, ставишся недбало, без найменшоi уважностi до всього, крiм гульнi та всiляких непевних пригод…

Вiн трохи помовчав, нiби сподiваючись на вiдповiдь, але й Джо мовчав.

– Я попускав тобi, давав волю. На мою думку, вiльне виховання – то грунт на якому розквiтають найкращi душi. Отже, я не докучав тобi з дорiканнями, не ставив перепон та заборон. Небагато й вимагав вiд тебе, ти був сам собi пан, робив усе, що заманеться!.. Коротко кажучи, я цiлком покладався на тебе самого, ймучи вiри, що тобi не бракуе доброго сумлiння, i що навiть за такоi самостiйностi ти не зробиш нiчого поганого й не пустиш за вiтром своi школярськi обов’язки!.. Та бачу, я помилився. Що ж нам тепер дiяти?.. Невже ти хочеш, щоб я узяв тебе в шори, щоб обмежив твою волю? Почав пильнувати кожний крок?.. Чи, може, тебе силомiць засадити за науку?!..

– Ось я дiстав листа, – казав далi мiстер Бронсон по невеличкiй паузi. Вiн узяв зi столу конверта й витяг iз нього папiрець.

Джо вiдразу пiзнав на ньому штучно вироблену, проте тверду руку вчительки мiс Вiлсон. Серце йому впало.

А батько почав вичитувати з листа: «Протягом семестру син ваш був недбалим та неслухняним, через що не спромiгся набути потрiбних знань, що й виявилося на iспитi. І з iсторii, i з арифметики вiн не спробував вiдповiсти хоч би на одне запитання й подав замiсть письмовоi працi бiлi аркушi паперу. Так було на iспитах, що вiдбувалися ранком. На решту ж iспитiв, якi вiдбулися пополуднi, вiн навiть не потурбувався з’явитись».

Мiстер Бронсон зупинився i глянув на сина.

– Де ж ти був пополуднi? – запитав вiн.

– Я перевозом поiхав до Окленда, – лаконiчно вiдповiв Джо, не морочачи голову, що й досi болiла, якимись дипломатичними викрутами.

– Цебто «стрекача дав», як кажуть?

– Так, сер! – вiдказав син.

– Увечерi проти iспитiв, замiсть подбати за них, ти втiк iз дому й устряв десь у бiйку з якимись волоцюгами. Я тодi нiчого не сказав тобi. Я ладен був зовсiм поставити хреста на цiй пригодi, якби ти другого дня поскладав, як слiд, своi iспити!

Джо не було чого вiдповiдати. Вiн вiдчував, що мае деякi виправдання, але певен був, що батько iх не зрозумiе, отже, й уся балачка буде нi до чого.

– Перший твiй ворог, Джо, – це недбалiсть i брак уваги! Тобi бракуе, бачу, сувороi дисциплiни, якою досi тебе не сковувано. І ось допiру менi спадае на думку, чи не варто б вiддати тебе до якоiсь вiйськовоi школи, де усi чисто твоi обов’язки крiзь цiлу добу вiдбуватимуться за якнайсуворiшим розподiлом…

– Ох, татку! Ти не розумiеш мене, не можеш зрозумiти! – вибухнув нарештi Джо. – Я силкуюся вчитись, якнайчеснiше намагаюся, та чогось – сам не знаю, чого саме – анiчогiсiнько з того не виходить!.. Може, я загалом такий нiкчема або, може, мое ество не сприймае науки… Мене кличе до себе свiт, я хочу побачити життя, сам жити! Не треба менi нiякоi вiйськовоi школи. Краще я подамся на море, кудись, де я мiг би щось робити й чимось бути!

Мiстер Бронсон лагiдно дививсь на сина.

– Тiльки через науку може людина сподiватися, «щось зробити» й «чимось» стати у життi… – промовив вiн.

Джо розпачливо махнув рукою.

– Я спiвчуваю тобi й розумiю тебе! Але ти ще дитина, як отой горобчик за вiкном, якого ми допiру бачили. Якщо тобi несила примусити себе вчитися тут, вдома, то й далеко вiд дому, в тому свiтi, що – як тобi здаеться – кличе тебе, ти теж не матимеш волi виконувати ту роботу, яку покладе на тебе той свiт! Я залюбки вiдпущу тебе, Джо, скуштувати цього вiльного життя, але тодi, як скiнчиш школу, перед унiверситетом.

– Пусти мене тепер! – мимохiть скрикнув Джо.

– Нi. Ще рано. Не виросли ще гаразд твоi крила. Думки й iдеали в тебе ще не сформувалися доладу, не усталилися!..

– Коли ж я незугарний учитися! – загрозливо скрикнув Джо. – Знаю, що не вчитимусь!

Мiстер Бронсон подивився на свого годинника й наважився йти з кiмнати.

– Я ще помiркую. Не знаю, що буде краще: чи вiдразу вiддати тебе до вiйськовоi школи, чи ще трохи залишити в оцiй.

На вiдходi вiн ще на мить зупинився й, озирнувшись, мовив:

– Пам’ятай лише, Джо, що я не гнiваюся на тебе. Мене тiльки жаль та прикрiсть бере!.. Ти помiркуй як слiд про все, за що ми зараз розмовляли, а ввечерi скажеш менi, на чому ти станеш.

Вiн пiшов, i незабаром Джо почув, як грюкнули, зачиняючись за батьком, сiнешнi дверi. Хлопець сiв на великий фотель i склепив вii.

«Вiйськова школа! О, цiеi установи вiн боявсь, мов звiрятко пастки!.. Нi, туди то вже вiн нi за що не вступить! Тутешня ж школа… – вiд одноi згадки про неi вiн глибоко зiтхнув. – Йому звелено помiркувати до вечора. Ну, як так, то вiн знае, що робити! І вечора чекати дарма!».

Джо рiшуче схопився на ноги, насунув аж на очi капелюха й подався з дому. «Вiн доведе батьковi, що зумiе виконати свое життеве завдання, – думав вiн, виходячи. – О, так, вiн доведе!..»

Дорогою до школи Джо остаточно склав свiй план. Лишалося тiльки втiлити його в життя. Обставини нiби сприяли, у школi саме була перерва, i йому пощастило зайти до свого класу й зiбрати та зв’язати своi книжки без найменшоi перешкоди. Йдучи вже з книжками, вiн у подвiр’i зустрiв Фреда й Чарлi.

– Що трапилося? – запитав Чарлi.

– Вiдчепись! – буркнув Джо.

– Що ти робиш?

– Чи ж не бачиш? Несу додому своi книжки. А тобi що здалося?

– Ну, слухай, – устряв до розмови й Фред. – Що за секрети? Кажи, що тобi скоiлося? Чому криешся?

– Незабаром довiдаетесь! – кинув багатозначно Джо, певно, багатозначнiше, нiж сам того хотiв.

І повернувши здивованим товаришам свою потилицю, швидко чкурнув геть, щоб не додати ще чого.

Вiн пiшов додому, зайшов до своеi кiмнати й заходився порядкувати. Скинув свiй новий одяг, акуратно повiсив його в шафу, а сам одягся у старiший. Вiдтак витяг iз комода трохи бiлизни, двi сорочки, пiв дюжини панчiшок, хусточки, гребiнець та зубну щiтку.

Усе це вiн загорнув у грубий папiр, перев’язав шворкою, далi помилувався хвилину, як воно в нього добре вийшло, потiм витяг iз шухляди в бюро своi заощадження за кiлька останнiх мiсяцiв, що становили суму в кiлька доларiв. Цi грошi вiн збирав на Свято 4 липня[4 - Нацiональне свято США, встановлене на спомин про 4 липня 1776 року, коли пiсля вiйни з Англiею тринадцять колонiй оголосили свою незалежнiсть – примiтка перекладача.]), але зараз вiн поклав iх до кишенi, анiтрiшечки не шкодуючи.

Нарештi, сiвши до бюро, Джо розгорнув свiй бювар i написав: «Не шукайте мене й, будь ласка, не турбуйтеся! Менi тут не щастить, отже, я прямую до моря. Не сумуйте. Я зможу сам подбати за себе! Колись я повернуся, i тодi ви ще пишатиметеся мною. Бувайте здоровi, тато, мама й Бессi. Джо».

Цидулку вiн поклав на бюро так, щоб вона враз упадала на очi, далi взяв пiд пахву свiй пакунок, прощальним поглядом обвiв кiмнату й крадькома вийшов.




Частина друга





VIII. Фриско-кiд та новий юнга


Фриско-Кiд дратувався, та ще й брала його озлiсть. Хлопчакам, що саме надили рибу на доку[5 - Док – канал, що його можна й висушувати. Сюди заводять пароплави, як треба бува полагодити щось – примiтка перекладача.] й заздро поглядали на нього, й на думку б не спало, що йому щось може бути не до шмиги. Вони, звiсно, були одягненi краще й чистiше за нього, доля не позбавила iх батькiв, якi iх пестили, але вiн… вiн жив на вiльнiй волi, крейсував собi по затоках серед товариства справжнiх морякiв, i життя його ряснiло пригодами. Вони ж – бiдолашна малеча – нидiли весь час удома, i скрiзь iх оточувала одноманiтнiсть та сувора дисциплiна. Їм i не снилося, що Фриско-Кiд зi свого кокпiту[6 - Кокпiт – огороджена середина на яхтах та невеличких судах. Вона трохи нижча за решту чардака й звiдти легше лiзти до каюти – примiтка перекладача.] на «Слiпучому» позирае на них iз не меншою, а вiдай ще й з бiльшою заздрiстю й ремствуе на свою долю за те, що йому бракуе саме тих життьових умов, якi iм так наостогидли. Романтика пригод солодкоголосою сиреною спiвала iм про далекi незнанi краiни та славетнi геройськi вчинки. А фантазiю Фриско-Кiда зачаровував невiдомий йому затишок родинного життя. Серед ясного дня йому снився той сон нездiйснений: рiдне коло братiв i сестер, батько, який пiдтримае порадою, матуся, яка нiжно поцiлуе.

Вiн сердито насупився, злiз iз даху на каютi «Слiпучого», де вилежувався на сонцi, та скинув важкi гумовi чоботи. Вiдтак, сiвши на краечку вузенького чардака, звiсив ноги просто в холоднувату солону воду.

«Ось, де вона, справжня воля!» – позираючи на нього, мiркували хлоп’ята. Надто до душi були iм усiм отi величезнi маринарськi чоботи, що сягали аж за колiно й припиналися до ремiнноi запояски. Вони не знали, що Фриско-Кiд не мав власних чобiт i мусiв човгати цими старими шкарбанами Пiт-ле-Мера, хоч вони й були йому завеликi. До того ж хлопцi не уявляли й того, як важко було тягати на ногах цi чоботиська та ще й за такоi спеки!

Дратували Фриска-Кiда отi хлоп’ята, що iли його очима, а озлiсть спричиняло щось iнше, а саме: команда «Слiпучого» не мала всього належного складу, бракувало хоч би одноi ще людини, отже, Кiдовi доводилося працювати за двох. Вiн не нарiкав, коли треба було кухарювати, залюбки прибирав чардака, тягав цебром воду… Але, як доходило до того, щоб вишкрiбати казанцi, мити посуд – тут вiн обурювавсь! Це ж пак! Чому вiн мае робити те, на що здатне перше-лiпше хлоп’я? Вiн, хто вмiе керувати вiтрилами, витягати кiтву, стернувати й приставати до берега!

– Гей, стережися там! – Пiт-ле-Мер, чи Пiт-Француз – капiтан на «Слiпучому», хазяiн i можновладець Кiдiв – жбурнув до кокпiту якийсь невеличкий пакунок, а далi й сам з’явивсь на чардаку, стрибнувши враз просто з молу.

– Мерщiй! Плiгайть! – кинув вiн хлопцевi, якому належав той пакунок i який вагався, не знаючи, як його стрибнути з молу, що був вищий за рiвень чардака щось футiв за п’ятнадцять. Треба, було вхопитися рукою за крицевого штага, аж вона туди не сягала…

– Ну-с. Один, два, три! – ласкаво заохочував його Пiт-Француз, як заохочують усiх новакiв капiтани, якщо iм бракуе робочих рук.

Хлопець кинувсь усiм тiлом уперед, ухопився за штага й за хвилину стояв уже на чардаку з долонями, що аж пашiли пiсля цього.

– Кiде! Це наша нова матроз. Я пофiнен вас познайомить! – Капiтан Пiт-Француз вишкiрив зуби, пiдморгнув, уклонився й одiйшов од них, кинувши ще на пояснення:

– Мiстер Шо Бронсон.

Обидва хлопцi з хвилину мовчки дивилися один на одного. Певно, вони були одного вiку, проте новий матрос виглядав здоровiшим та дужчим за Фриско-Кiда, що простяг до нього руку. Джо потис ii.

– Так ви оце хочете скуштувати плавби? – спитав Кiд.

Джо Бронсон на знак згоди хитнув головою i перш, нiж додати щось словами, цiкаво озирнувся навколо.

– Еге, я думаю, якийсь час поплавати тут, у затоцi, а згодом, як оббудусь на водi, попрямую баком у широке море.

– Чим?

– Баком чи на бацi… ну, там, де живуть матроси, – пояснював вiн засоромлено й спалахнув, не маючи певностi, що сказав правильно.

– У морськiй справi ви щось тямите?

– Так… нi… цебто знаю тiльки з книжок.

Фриско-Кiд лише посвиснув у вiдповiдь, крутнувсь на п’ятах i, запишавшись перевагою свого досвiду проти новака, пiшов до каюти.

«На море плисти збираеться, – усмiхався вiн сам до себе, розпалюючи в печi й заходжуючись кухарювати, – та ще й «баком»! І гадае, що це дуже приемно!

Тим часом Пiт-Француз демонстрував новому матросовi свое судно так, нiби це був якийсь почесний гiсть. Вiн був такий чемний, такий улесливий навiть, що Фриско-Кiд, вистромивши голову, щоб покликати iх вечеряти, ледве не зареготавсь уголос.

Давно вже Джо не вечеряв у такий смак. Їжа була проста, але здорова, солоне ж повiтря й уся маринарська обстанова навколо збiльшували апетит. У маленькiй каютцi було чисто й охайно. Усе, що було тут, мiстилося так, щоб i найменшого куточка марно не пропало. Стiл розкладався лише тодi, як треба було iсти, а то висiв собi, прип’ятий до стiни. З обох бокiв у каютi стояли два лiжка, що разом правили й за ослони, на якi сiдали до столу. Постiль удень згортали й сидiти доводилося на добре змитих дошках. Увечерi в каютi присвiчувала спецiальна морська лампа, що висiла, вилискуючи мiдяним резервуаром, а вдень було видко, бо каюта мала аж чотири iлюмiнатори, цебто круглi боковi вiконечка, що в них заправлене товсте скло. З одного боку дверей мiстилася пiч i стояв короб з паливом, а з другого – шафа для посуду. Передню частину каюти оздоблювали двi гвинтiвки й дробовик. До того ж з-пiд згорнутоi постелi французовоi стримiло ще двiйко револьверiв та пояс-патронташ.

Усе це здавалося Джо за сон. Не раз, не двiчi мрiяв вiн за таку обстанову, ось тепер навсправжки сидiв тут… Здавалося йому, що й обох своiх нових товаришiв вiн знае вже здавна. Пiт-Француз до нього весело осмiхався через стiл. Як правду мовити, то обличчя у капiтана було махлярське, а Джо здавалося, що воно «у борвах обвiтрiле». Фриско-Кiд набиваючи собi рота стравою, розповiдав йому про шторм, який нещодавно подолав «Слiпучий»… Джо, слухаючи, вiдчував дедалi то бiльшу пошану до цього хлопця, який давно вже плавае i так добре знаеться на всьому маринарствi.

Вечеряючи, капiтан майже кожного шматка запивав вином… нарештi, обличчя йому розжеврiлося, пiшло червоними плямами, вiн простягся на лiжку, не постеливши навiть як слiд на нiч, i незабаром щосили захропiв.

– Раджу й вам зробити так само! Поспiть годин зо двi, – привiтно звернувся Фриско-Кiд до Джо, показуючи на друге лiжко, – бо, мабуть, уночi доведеться попрацювати.

Джо слухняно лiг, але заснути вiдразу не мiг. Лежав iз розплющеними очима, дививсь на держално будила, що телiпалося тут таки в каютi, й дивувався, що так хутко чергувалися подii протягом якихось там дванадцятьох годин!.. Ще зранку сьогоднi вiн був звичайнiсiнький школяр, а ось зараз вiн уже за матроса на «Слiпучому», й куди понесе його цей вiтрильник – вiн не знае.

Його п’ятнадцять рокiв перетворилися в уявi на цiлих двадцять. Джо почував, що вiн що не цаль, то доросла людина, та ще й моряк. От добре було б, якби його зараз побачили Фред i Чарлi… Але вони таки незабаром довiдаються про все!

Вiн уже бачив, як вони за нього оповiдають хлопцям, що колом iх оточили.

– Хто? Джо Бронсон?..

– Так, вiн пiшов на море! Ми з ним щиро товаришували!..

Джо, потiшаючи свою гордiсть, уявляв собi цю сцену. Вiдтак йому трохи шпигнуло в серце: вiн згадав про матiр, як вона турбуватиметься та сумуватиме… але думка пурхнула далi до батька, й серце знов затужавiло.

«Не можна сказати, що батько був лихий чи поганий на вдачу… Нi! Та вiн нiяк не мiг зрозумiти його, свого сина… Отут воно й лихо, – думалося далi Джо. – Ще ось-ось уранцi вiн сказав, що життя не забавка, а хлопцi, якi так думають, здатнi натворити всiляких дурниць та вскочити в таке, що потiм не знатимуть, як його й ноги виволочити!.. Ну, щодо нього, то вiн, Джо, добре знае, що життя – то тяжка праця й суворий досвiд у свiтi. Але водночас вiн знае, що й недорослi хлопцi мають своi права. Вiн покаже батьковi, що сам зможе подбати за себе. У будь-якому разi може написати додому листа, як уже оббудеться тут i пристосуеться до свого нового вiльного життя.




IX. На «Слiпучому»


Йолик, злегка чиркнувши об борт «Слiпучого», урвав Джо нитку його роздумiв. Вiн здивувався, що не чув рипу веслового. Двое людей ускочили на палубу й зайшли до каюти.

– Бодай мене доля зацурала, коли вони тут не хроплять, – крикнув той, що ввiйшов перший i хвацько витягнувши Фриско-Кiда з його лiжка одною рукою, другою сягнув по пляшку. Пiт-Француз, спавши по той бiк, пiдвiв голову й поздоровкався, але очi йому склепилися.

– А це хто тут? – проплямкав Кокнi, як його називали, посмоктуючи з пляшки вино, i витяг Джо з лiжка простiсiнько на пiдлогу. – Пасажир?

– Нi, нi – поспiхом вiдповiв Пiт-Француз, – це наш нова юнга. Туше гарна клопшик.

– Гарний чи поганий, а доведеться йому тримати язика на зашморзi, – пробурмотiв другий прибулий. Вiн досi ще й пари з вуст не пустив i тiльки люто позирав на Джо.

– А я ось що скажу: як же це тепер випадае? – заговорив перший. – Сподiваюся, що ми з Бiлом матимемо свою частку!

– «Слiпучий» дiстае третину, решту ми дiлити на п’ять частин. П’ятеро люди й п’ять частка. Туше тобре так.

Пiт-Француз схвильовано своею калiченою мовою, обстоював, що «Слiпучий» мае право тримати команду з трьох душ, i сподiвався, що Кiд його пiдтримае, але той, не встряваючи до iхньоi розмови, узявся варити каву.

Усе це для Джо була китайська грамота, вiн утямив тiльки одне, а саме, що вiн е причиною сварки. Нарештi Пiт-Француз таки добився свого, i прибульцi, посперечавшись, утихомирились. Випивши кави, усi пiшли на палубу.

– Залишись у кокпiтi, не навертайсь iм на очi – прошепотiв Фриско-Кiд. – Як оснащувати й таке iнше я покажу згодом.

Серце Джо раптом сповнилось великою вдячнiстю; вiн вiдчув, що тут на «Слiпучому» лише до Фриско-Кiда, тiльки до нього, вiн може у скрутi вдатися по допомогу.

До Пiта-Француза в ньому вже наростала неприязнь. Чому саме, так вiн i не мiг собi пояснити; просто почував до нього антипатiю.

Спереду зарипiли блоки – й величезний грот майнув над ними. Бiл вiддав вiтпропуска, Кокнi поклав стерно на облавок, Фриско-Кiд поставив клiвера, Пiт-Француз пiдпер румпель, i «Слiпучий», пiдхоплений вiтром, трохи скантувавши, вийшов на середину фарватеру. Джо чув, що розмова йшла про те, щоб не засвiчувати лiхтарiв i добре пильнувати, але з усього цього мiг утямити лише те, що йдеться про якесь порушення навiгацiйних правил.

Береговi вогнi Окленда проносилися повз них. Незабаром мiж докiв i темних мас кораблiв почали проглядати неяснi обриси болотяних мiлин, i Джо зрозумiв, що вони простують до Сан-Франциськоi затоки. Вiтер набiгав iз пiвночi з легким бурханням, i «Слiпучий» безгучно розсiкав воду каналу.

– Куди ми прямуемо? – спитав Джо у Кокнi, намагаючись i бути гречним, i задовольнити свою цiкавiсть.

– Ми з моiм спiльником Бiлом iдемо забрати крам зi своеi фабрики, – з усмiхом вiдповiв цей поважний джентльмен.

Джо спало на думку, що як на фабриканта цей суб’ект мав досить дивний вигляд; але взявши на увагу, що в цьому цiлком новому для нього свiтi можуть бути речi ще дивовижнiшi, нiчого не сказав. Вiн уже опинився на слизькому перед Кiдом, показавши, що не знае доладу, що то воно е «бак», i не хотiв виявляти свое неуцтво надалi. Трохи згодом його послали загасити лампу в каютi. «Слiпучий» змiнив напрямок i попростував до пiвнiчного берега. Усi мовчали, крiм Бiла й капiтана, якi пошепки перекидалися iнодi словами. Нарештi судно поставили проти вiтру й обережно спустили клiвера та грота.

– На коротка кiтфа, – прошепотiв Пiт-Француз Фриско-Кiдовi. Той пiшов на корму й вiддав кiтву, викинувши дуже небагато ланцюга.

Пiдтягнули човен «Слiпучого», i того йолика, що ним припливли цi чужi люди.

– Глядiть, щоб це цуценя не наробило нам клопоту! – буркнув пiв голосом Бiл, сiдаючи разом iз товаришем до човна.

– Веслувати вмiеш? – запитав Фриско-Кiд, коли вони влiзли у свiй човен.

Джо головою потакнув.

– Ну, то берися до весел, але дотримуй тишi, – Фриско- Кiд сiв за другого весляра, Пiт-Француз узявся до стерна. Джо звернув увагу на те, що весла обмотано якимось плетивом i навiть кочети пообшивано шкiрою. Неможливо було наробити галасу, хiба що схибне весло. Щоб запобiгти цьому, Джо досить добре вмiв веслувати, бо не раз управлявся на озерi Мерит. Вони йшли у кiльватерi другого човна; Джо обернувся й помiтив, що iхнiй човен посуваеться вздовж молу, де стояло кiлька суден. На всiх лiхтарi ясно палали, але човни пливли поза смугою цього свiтла. За наказом, що його вiддав Кiд пошепки, Джо поклав весла. Обидва човни тихесенько, мов примари, причалили до невеличкого берега, i вони вилiзли.

Джо слiдком за iншими, що ступали дуже обережно, почав здиратися на високий, футiв зо двадцять заввишки, берег. Угорi вiн опинився на вузькоколiйнiй залiзницi, рейки якоi пробiгали серед куп накиданого iржавого брухту. Отi кучугури тяглися з обох бокiв рейок хтозна як далеко, а десь ген-ген манячили неяснi обриси будiвлi, що скидалася на фабрику. Супутники Джо заходилися тягати залiзо вниз до човнiв; Пiт-Француз, схопивши його за руку й ще раз перестерiгши, щоб дотримував тишi, наказав робити те саме. На березi вони передавали свою ношу Фриско-Кiдовi, а той навантажував усе це то на один, то на другий човен. У мiру того, як навантаженi човни важчали й сiдали глибше у воду, Кiд, щоб вони не сiли на мiлину, вiдштовхував iх далi вiд берега.

Джо робив щосили, хоч не мiг не дивуватися чудностi всiеi цiеi справи. Чому все це робиться так таемно? Чому бояться навiть слово голосно мовити? Лише почав вiн думкою ставити собi цi запитання, як ураз у мiзку зародилася страшна пiдозра i тiеi ж митi з берега раптом почувся совиний крик. Дивуючись, як воно сова опинилася в такому непiдходящому мiсцi, вiн зробив крок, щоб забрати нову партiю брухту. Аж ось iз темряви стрибнула людина, скерувавши на нього затьмареного з трьох бокiв лiхтаря. Заслiплений, вiн одскочив i заточився. Тодi з револьвера, що був у руцi в того чоловiка, гримнув пострiл, неначе з гармати. Джо цiеi митi лише й мiг збагнути, що в нього стрiляють, i що ноги самi хотять тiкати. Якби вiн i схотiв, то не мiг би залишитись отут i давати пояснення цiй розлюченiй людинi з димливим револьвером у руцi; отже, вiн i припустив чимдужче вниз до берега; дорогою нагнався на другого чоловiка, що вистрибнув з-поза другоi купи брухту, теж тримаючи в руцi затьмареного з трьох бокiв лiхтаря. Цей швидко схопився на ноги й заперчив iз револьвера наздогiн хлопцевi, який чкурнув униз пiд насип. Женучи до човна, той скочив у воду. Пiт-Француз сидiв бiля корми, а Фриско-Кiд тримав уже весла напоготовi.

Скерувавши човна передком до моря, вони спокiйно чекали на нього. Весла хоч i були наставленi, але вони не ворушили ними, бо з берега стрiляли. Другий човен стояв ближче до берега, був навiть наполовину витягнутий на берег. Бiл силкувався зсунути човен у воду i гукав на Кокнi, але цей джентльмен цiлком знетямився i плюскався у водi, поспiшаючи слiдком за Джо. Не встиг Джо влiзти в човен через корму, як Кокнi за ним i собi полiз. Отож, перевантажене залiзом суденце замалим не перевернулося i неабияк зачерпнуло води, а це було небезпечно. Тим часом тi обидва, на березi, знов зарядили своi револьвери й почали стрiлянину… На цей раз iм пощастило. Знялася тривога. Почулися голоси та крики на суднах, що стояли вздовж молу, яким пробiгали тi, якi стрiляли. Десь удалинi пролунав пронизливий полiцiйний свист.

– Забирайтесь геть! – заревiв Фриско-Кiд. – Ми через вас затопимося. Ідiть, допоможiть вашому товаришевi.

Але тому зуби клацали з переляку, i вiн не мiг нi говорити, нi поворухнутися.

– Викинь сей пошефiльний геть iз шовна, – наказав iз корми Пiт-Француз. Тiеi ж митi куля розтрощила весло в його руцi, але вiн спокiйно витяг запасне.

– Джо, допоможiть! – наказав Фриско-Кiд.

Джо зрозумiв, i вони разом пiдхопивши людину, яка збожеволiла з жаху, викинули ii за борт. Двi-три кулi плюхнули бiля Кокнi, як вiн випiрнув, саме в пору, бо Бiл, зсунувши таки з берега свого човна, тут його й витяг.

– Ну, гайда! – гукнув Пiт-Француз.

Кiлька ударiв веслами – й вони опинилися поза зоною вогню.

Проте в човнi був завеликий тягар, й легке суденце могло щохвилини затопитися. З капiтанового наказу Джо почав кидати залiзо у воду, а тим часом тi, якi сидiли на веслах, гребли. Плисти стало безпечнiше, але як вони черканули бортом «Слiпучого», човен так скантувався, що перевернувся у воду, обдарувавши при цьому рештою брухту морське дно. Джо та Фриско-Кiд випiрнули, поплiч буксуючи йолика за фалень. Пiт-Француз допомiг iм видертися на палубу.

Вони вже кiнчали вичерпувати з човна воду, коли на кiн з’явився Бiл зi своiм спiльником. Усi заходилися гарячково працювати, i перш нiж Джо встиг опам’ятатися, грот та клiвер були вже на мiсцi, кiтву витягли, i «Слiпучий» линув униз фарватером. Бiля якихось темних мiлин Бiл та Кокнi попрощалися й вiдпливли своiм човном. Пiт-Француз у каютi проклинав на всi лади й усякими дiалектами невдачу i топив лихо у пляшцi.




X. Серед берегових пiратiв


Чим далi вiдпливали вони вiд берега, то дужчав вiтер, i незабаром «Слiпучий» так скантувався, що надвiтряний бiк його поринав у воду мало не до поруччя кокпiту. На наряддi в них висiли лiхтарi. Судном керував Фриско-Кiд. Джо сидiв поруч i обмiрковував подii цiеi ночi.

Далi дурити себе вiн не мiг. Подii промовляли за себе. У головi йому вирували всякi думки. Якщо вiн i зробив щось негаразд, то несвiдомо – мiркував вiн – а тому було не за минуле соромно, а страшно за майбутне. Вiн опинився в товариствi злодiiв та розбишак, тих берегових пiратiв, що про iхнi дикi вихватки вiн чув лише поголоски. І от тепер вiн сам потрапив до них, знае про них таке, що зараз iх можна до в’язницi посадити. Саме це й примусить iх пильнувати його, як ока, а це зменшить його шанси на втечу. А проте вiн таки втече за першоi нагоди.

Тут пасмо його думок перервав шквал; вiн iз такою силою хитнув «Слiпучого», що той дуже скантувався, i хвиля аж на палубу хлюпнула. Фриско-Кiд жваво поставив проти вiтру, а разом зарифував грота, а там заходився зарифляти й далi; робив це сам-один, бо Пiт-Француз лежав у каютi, а Джо лише без дiла дивився.

Шквал, що мало не перекинув «Слiпучого», тривав недовго, але вiн вiщував негоду. Незабаром вихор i справдi почав налiтати подувами з пiвночi. Грот не забирав вiтру, а тому полоскався й шарпався так, що здавалося, от-от роздереться у шмаття. Судно скажено кидалося на розбурханому морi. Усе наче б то змiшалося, але навiть недосвiдчене око Джо спостерiгало певну органiзованiсть серед цього замiшання. Вiн пересвiдчився, що Фриско-Кiд наперед знае, що й коли треба робити. Усе це спостерiгаючи, Джо засвоiв собi ту iстину, що ii не знаючи, люди часто життя свое занапащують, а саме: мусиш знати, на що ти спроможний.

Фриско-Кiд знав, на що вiн спроможний, а тому був певний у собi. Був розважний, не втрачав самовлади, робив усе хутко, та неабияк. Не було тут недбалостi. Кожного рифа закрiплено на шталi. Звичайно, щось несподiване могло трапитися, але нi наступний шквал, нi навiть сорок таких шквалiв не спромоглися б порвати його рифових вузлiв. Вiн покликав Джо, щоб той допомiг пiдтягнути грота, вибираючи гафель-гардель. Пройти бушпритом та взяти одного рифа на клiверi – це була вже дурниця проти того, що зроблено; отже, за кiлька хвилин вони знов сидiли в кокпiтi. За Кiдовим приводом Джо вибрав клiвер-шкота й, ранiш нiж пiти до каюти, щось на фут спустив висувного кiля. У запалi боротьби зi стихiею неприемнi думки на деякий час розвiялися. Беручи собi за приклад Фриско-Кiда, Джо зберiгав самовладу.

Виконував накази свого товариша негайно й моторно. Поеднавши своi кволi сили в боротьбi проти бурхливоi стихii, вони ii таки подолали.

Джо знов наблизився до свого нового товариша, що стояв бiля румпеля й керував судном.

Вiн був гордий i за нього, i за себе. Коли ж вiн прочитав у Фриско-Кiдових очах мовчазну ухвалу, то почервонiв так, мов молоденька дiвчинка, що вперше почула комплiмент. Але тiеi ж митi майнула йому думка, що цей хлопець – злодiй, звичайнiсiнький злодiй, i вiн iнстинктивно вiд нього вiдсахнувся. Йому ще нiколи не доводилося зазирати у прiрву життя. Добiрнi книжки, якi вiн читав, вихваляли чеснiсть i правдивiсть, i ще змалку звик вiн жахатися злочинцiв. Тому, вiдсторонившись трохи вiд Фриско-Кiда, вiн сидiв мовчки. Але Фриско-Кiд увесь поринув у керування судном i не звернув уваги на раптову змiну в настроi нового товариша.

Та Джо дивувала одна рiч: думка, що Фриско-Кiд – злодiй, вiдштовхувала його, а сам Фриско-Кiд – нi. Чесна людина вiдчула б вiдразу до нього, а його тягло до цього хлопця. Кiд йому подобався; чому саме вiн i сам не знав.

Якби Джо був старший, то зрозумiв би, що в цьому хлопцi його ваблять прекраснi риси характеру: самовлада, мужнiсть, упевненiсть у собi, смiливiсть i якась прирождена лагiднiсть та доброзичливiсть. Але через свiй недосвiд Джо гадав, що це власна зiпсованiсть перешкоджае йому зацурати Фриско-Кiда. Червонiючи за цю свою ваду, вiн не мiг затлумити в собi тiеi палкоi симпатii, яка зростала в ньому до цього, якогось надзвичайного, пiрата.

– Пiдтягни фалень човна на два, на три фути! – наказав йому Фриско-Кiд, що його ока нiщо не могло втекти. З човном, якого потягнено причалом на дуже довгiй фаленi, було негаразд. Вiн то вiдставав, туго напружуючи кодолу, то, навпаки, стрибав уперед так послабляючи кодолу, що здавалося, от-от упiрне пiд одного з тих високих бiлих хребтiв, що ревли зажерливо з усiх бокiв. Джо перелiз через поруччя кокпiту на палубу, вийшов на слизький трапець i попрямував до кнехту, де прип’ято човна.

– Будь обережний! – погукнув до нього Фриско-Кiд, i тiеi ж мить важка хвиля так ударила в бiк «Слiпучого», що той весь перехилився. – Залиш одного швага на кнехтi й пiдтягни, коли фалень послабне.

Для новака це була дуже важка робота. Джо розкрутив кодолу до останнього швалу; тримаючи одною рукою за кiнець, другою збирався знову накручувати кодолу, та враз човен, пiдхоплений гривою хвилi, сiпнув i натягнув кодолу так, що Джо не змiг утримувати ii в руках; кодола випорснула й захльоскала в борт. Джо в розпачi схопив за кiнець, але його потягло за край слизькоi палуби.

– Покинь кiнець, покинь! – гукнув йому Фриско-Кiд. Джо випустив iз рук кодолу тiеi митi, коли сам вiн був уже на самiсiнькому краечку палуби; човен негайно почав вiдходити вiд корми. Джо засоромлено дивився на товариша, чекаючи, що той лаятиме його за незграбнiсть. Але Фриско-Кiд лагiдно усмiхнувся.

– Гаразд, – сказав вiн, – кiстки цiлi, й нiхто не опинився за бортом. – Краще загубити човна, нiж людину. Така моя думка. Та власне, нiякоi шкоди й нема. Ось ми його впiймаемо. Пiди спусти ще на два фути висувного кiля, потiм вертайся сюди й роби те, що я скажу. Тiльки не хапайся, роби все спокiйно й упевнено.

Джо спустив висувного кiля й повернувся. Фриско-Кiд поставив його бiля клiвера.

– Поклади стерно за вiтром на борт! – крикнув Фриско- Кiд, усiм своiм тiлом налягаючи на румпель. – Вiддай! Так. Добре. Тепер допоможи менi з грот-шкотом.

І разом працюючи поплiч, вони налагодили грота. Джо вже цiлком захопився роботою. «Слiпучий» вип’явсь диба, як перегiнний бiгун, i погнав за вiтром: напнутi вiтрила його гули, шкоти торохкотiли дрiбушечками.

– Вiддай клiвер-шкота!

Джо зробив це. Клiвер напнувся й судно завернулося на другий галс. Вiд цього маневру Пiта-Француза жбурнуло з лiжка аж на iнший кiнець каюти, на пiдлогу, де вiн i лежав, нiчого не тямлячи. Фриско-Кiд стояв притулившись до румпеля та скеровуючи судно назад пройденим допiру шляхом; глянувши на п’яного Пiта-Француза, який лежав на пiдлозi каюти, вiн сказав з огидою:

– Який собака! Ми затопимося, а вiн i пальцем не ворухне.

Двiчi кружляли вони на тому самому мiсцi, й нарештi Джо пощастило угледiти човна, що гойдався в темрявi пiд блиском зiрок.

– Устигнемо, ще й як устигнемо! – сказав Фриско-Кiд, скеровуючи «Слiпучого» за вiтром, прямiсiнько до човна й помалу-малу збавляючи ходу.

– Хапай!

Джо перехилився за борт, пiймав кодолу й прикрутив до кнехта. Вiдтак вони знову повернули й попливли далi. Джо почував себе нiяково, що завдав такого клопоту. Але Фриско-Кiд хутко заспокоiв його.

– О, це нiчого… це з кожним бувае попервах. Є такi, що забувають, як iм самим було важко всього навчитися, й лають новака, як зробить не те, що слiд. Я нiколи не лаю. Бо сам добре пам’ятаю…

І вiн розповiв Джо про рiзнi своi пригоди з тих часiв, ще коли вiн маленьким хлоп’ям уперше опинився на морi, й про жорстокi кари, що на нього накладали. Вiн просунув кiнець движкоi кодоли крiзь шийку румпеля, й цю розмову вони провадили, сидячи пiд захистом кокпiту.

– Де ми? – запитав Джо, коли вони проминали маяка, що миготiв на прискалку.

– Козячий острiв. По той бiк острова в них тут навiгацiйна школа й порохiвнi. Дуже добре мiсце для рибалок… особливий сорт трiски. Ми перейдемо на навiтряний його бiк, тодi навпростець i кинемо кiтву бiля острова Янголiв, де розташований карантин. Там i будемо стояти, поки Пiт-Француз не протверезиться та й не скаже, куди далi пливти. Тепер ти можеш пiти в каюту й трохи поспати. Тут я й один впораюсь.

Джо заперечно похитнув головою. Вiн надто перехвилювався, i на сон його не забирало. Та як йому й думати було про спочинок, коли «Слiпучого» кидало то вгору, то вниз, i бризки шумовиння хмарами здiймалися з-пiд бушприта. Одяг на ньому майже зовсiм протрях, i вiн волiв залишатися на палубi та милуватися видовищем.

Вогнi Окленда дедалi меншали, вони вже ледве миготiли в нiчнiй темрявi, а на пiвдень, спускаючись iз горба в долину, милями тяглися вогнi Сан-Франциска. Вiд поронного будинку до Телеграфного Горба Джо упiзнавав головнi квартали мiста. Десь там, серед тих вогнiв, що миготiли в темрявi, був i будинок його батька; може, зараз, цiеi самоi хвилини його згадують i журяться за нього. Там, у затишному своему лiжку спить Бессi… Ранком вона прокинеться i буде дивуватися, чому брат ii Джо не прийшов до снiданку. Джо здригнувся. Майже зовсiм розвиднилося. Голова його поволi схилилася на Фриско-Кiдове плече, й вiн умить заснув.




XI. Капiтан i команда


– Прокидайся! Зараз кинемо кiтву.

Джо схопився на ноги i збитий з пантелику незвичайною обставиною не мiг зразу второпати, де вiн. Усе перебуте за день забулося увi снi. Нарештi вiн згадав. Вiтер, як розвиднилось, вщух, i тiльки там ген-ген вода мружилася чималими брижами. «Слiпучий» помалу наближався до затишку скелястого острова. Небо було ясне; повiтря сповняла бадьорлива свiжiсть ранку. Море, беручись жмурками, наче всмiхалося у променях сонця, що на сходi здiймались над обрiем. На пiвднi височiв острiв Алькатрас iз гарматами коронованих шпилiв, звiдки фанфари сурм вiтали день. На заходi мiж Тихим океаном i Сан-Францискою затокою роззявляла свою пащу Золота Брама. Разом iз припливом, цiлком оснащене, туди на всiх вiтрилах повiльно простувало судно. Це було дуже мальовничо. Джо протер своi заспанi очi й милувався iз краевиду, поки Кiд не наказав йому йти на передок готуватися до спускання кiтви.

– Розмотай-но сажнiв iз п’ятдесят ланцюга, – скомандував Кiд, – i будь напоготовi.

Вiн обережно скеровував судно на вiтер, разом iз цим вiддаючи клiвер-шкота.

– Вiддати клiвер-нираля!

Джо, бачивши, як усе це робилося минулоi ночi, швидко й добре упорався.

– Тепер кинути кiтву!

Ланцюг iз неймовiрною швидкiстю порснув у воду – й «Слiпучий» став нерухомо. Фриско-Кiд пiшов допомогти Джо, й вони разом спустили грота, убрали його, як слiд, усе пiдв’язали равентами й закрiпили гiк на секторi.

– Ось тут вiдро, – сказав Фриско-Кiд, передаючи його Джо. – Вимий палубу, але, бодай що, не лякатися менi нi води, анi бруду! Ось i дряпак! Пошаруй ним добренько так, щоб тут усе блищало. Коли впораешся iз цим, вичерпай воду iз човна. У нього сьогоднi вночi, здаеться, трохи розiйшлися защiльнення. Я пiду вниз готувати снiданок.

Незабаром по всiй палубi весело захлюпала вода, а дим, що посунув iз печi каюти, обiцяв щось смачне. Працюючи, Джо iнколи зводив голову й роздивлявся навкруги. Те, що бачили його очi, не могло не припасти до душi будь-кому зi здорових хлопцiв, а Джо саме й був такий. Романтика цiеi обстанови якось незвичайно пiдбадьорювала його, й вiн почував би себе цiлком щасливим, якби мiг забути, хто його новi товаришi. Думка про це й про Пiта-Француза, що спав там унизу п’яний, отруювала йому всю красу цього ранку. Вiн не звик до таких речей, i ця груба життева правда вражала його. Хлопець податливiший, може, й збочив би з дороги, але з Джо сталося навпаки: в ньому лише змiцнiло бажання бути морально чистим i непохитним та зберегти пошану до себе. Скинувши оком навколо, вiн зiтхнув. Чому люди не можуть бути чесними й правдивими? Надто вже не хотiлося йому розлучатися з усiею цiею обстановою. Проте подii минулоi ночi дуже вразили його.

Вiн знав, що коли хоче зостатися вiрним до себе, то мусить тiкати звiдси.

На цьому його роздуми перервалися: його покликали снiдати. Тут вiн упевнився, що Фриско-Кiд знаеться на кухарськiй справi не гiрше, як на морськiй.

Отже, вiн гаразд ушанував снiданок Фрискового виробу. Подано рисову кашу з конденсованим молоком, бiфштекс зi смаженою картоплею, та ще й добрячоi французькоi булки з маслом i каву. Пiт-Француз iз ними не снiдав, хоч Фриско- Кiд не раз намагався розбудити його. За кожним разом вiн лише щось бурмотiв, гарчав, напiврозплющував своi п’янi очi й знов починав хропiти.

– Нiколи заздалегiдь не вгадаеш, коли це до нього приступить, – пояснив Фриско-Кiд Джо, коли той, перемивши посуд, знов вийшов на палубу. – Інодi цiлий мiсяць мине, й нiчого з ним не бувае, а то цiлий тиждень день у день вiн у такому станi. Інодi бувае лагiдний, а iнодi з ним просто небезпечно; найкраще його не чiпати й не навертатися йому на очi; тiльки не здумай перечити йому, а то бiда буде.

– Ходiмо купатись, – раптом сказав вiн, враз переходячи до приемнiшоi теми.

– Плавати вмiеш? – Джо потакнув головою.

– Що це таке? – спитав Джо, намiряючись у воду стрибнути, й показав на берег затоки, де стояло кiлька будiвель та багато наметiв.

– Карантин. На китайських пароплавах привозять багато вiспяних, отож iх затримують тут, поки лiкарi не скажуть, що вони не рознесуть пошести. І знаеш, вони щодо цього дуже суворi тут, бо…

Плюсь! Коли б Фриско-Кiд перед тим, як стрибнути у воду, домовив свое речення, вiн би позбавив Джо великого клопоту. Але вiн не скiнчив своеi думки, й Джо стрибнув у воду слiдком за ним.

– Ось що, – запропонував Фриско-Кiд за пiв годинки, коли вони обое, ладнаючись вилiзати з води вхопились за ватерштага, – наловiмо риби на обiд, а вiдтак надолужимо те, що ми не доспали цiеi ночi. Що ти на це скажеш?

Вони кинулися навипередки з води, але Джо знову якось шубовснув у воду, й коли йому нарештi пощастило видертися на палубу, Фриско-Кiд встиг витягти на свiт божий пару добрих вудок iз великими гачками й бочку вiд макрелi з солоними сарделями.

– Це знадок, – сказав вiн. – Настромлюй на гачок цiлу. Вони не розбирають. Хапають знадок просто з гачком i тягнуть – тут iм i каюк. Той, хто не перший спiймае рибу, муситиме почистити геть усю.

Грузила пiрнули у воду, i волосинi довелося спустити аж сiмдесят футiв, доки вони спинилися.

Грузило Джо ледве черкнуло дна, як щось засмикало волосiнь. Почавши намотувати, вiн поглянув на Фриско-Кiда й побачив, що той, вочевидь, спiймав гарну рибину. Почалося палке змагання на швидкiсть; руч у руч висмикнули хлопцi своi мокрi волосини…

Та Фриско-Кiд був досвiдченiший у цiй справi: його риба опинилася в кокпiтi перша. Риба Джо – трифунтова трiска – потрапила туди теж, але на хвилинку загаявшись. Вiн був у радiсному захватi. Це було чудово! Такоi величезноi риби вiн не тiльки сам нiколи не ловив, а й не бачив, щоб спiймав хто iнший. І знову закинуто вудки, i нову пару риб долучено до тих, що спiймали ранiше. Це був чудовий спорт! Джо, напевне, не заспокоiвся, поки б не виловив усю рибу в затоцi, та Фриско-Кiд порадив йому припинити.

– Та тут нам на три обiди вистачить, – сказав вiн, – навiщо ж далi рибу нищити? До того ж, чим бiльше наловиш, тим бiльше тобi доведеться чистити, а тому раджу кинути цю справу негайно. Я йду спати.




XІІ. Джо хоче поiхати, не попрощавшись


Джо не журився, а ще радий був, що не перший спiймав рибу; це допомагало йому здiйснити маленький план, який спав йому на думку, коли вiн купався. Кинувши у вiдро з водою останню почищену рибину, вiн почав роздивлятися навколо. До карантинноi станцii було не бiльш, як пiв милi. Вiн мiг добре розгледiти солдата-вартового, який ходив туди й сюди. Зайшовши до каюти, Джо з хвилинку прислухався, як хропли тi, хто спали. Щоб узяти пакунка з речами, треба було так близько пройти повз Фриско-Кiда, що вiн вирiшив не брати його. Вийшовши знов на палубу, пiдтягнув човна, стрибнув у нього й вiдчалив.

Вiн прямував на карантин i спочатку веслував дуже обережно, боячись, як би з поспiху не зчинити небажаного шуму. Але дедалi дужче почав загрiбати веслами й нарештi пiшов нормальною ходою. Бувши уже на пiв дорозi, вiн знов розглянувся навколо. Утечу можна було вважати за забезпечену, бо якби й вона виявилась, то «Слiпучий» не встиг би його наздогнати: Джо швидше за нього дiстався б берега, де був би пiд захистом людини, яка носить унiформу – солдатiв дядька Сема.

Раптом iз берега до нього долинув звук пострiлу, але вiн сидiв спиною до берега й навiть не потурбувався озирнутися. За першим пострiлом гримнув другий, i куля влучила у воду на вiдстанi двох футiв од весла. За цим разом вiн озирнувся. Солдат на березi наводив рушницю на нього, напевно, ладнаючись вистрiлити втрете. Джо загнався на слизьке. Спокуса була велика: ще кiлька добрих ударiв веслами – й вiн на березi, де безпечно; але з цiлком незрозумiлих йому причин саме на тому березi стоiть солдат Сполучених Штатiв i стрiляе в нього з рушницi. Побачивши, що солдат нацiлюеться втрете, Джо почав хапливо повертати назад. Човен став на мiсцi, а солдат, опустивши рушницю, не зводив iз нього очей.

– Менi потрiбно попасти на берег! Дуже важливо! – крикнув йому Джо. Солдат заперечливо похитнув головою.

– Але менi дуже важливо, кажу ж вам! Дозвольте менi пристати!

Джо стурбовано озирнувся на «Слiпучого». Пострiл, очевидно, збудив Пiта-Француза. Отже, грота вже пiднято, й у цей момент шлюп зривав кiтву й налагоджував клiвера.

– Тут не можна приставати. Чорна вiспа! – крикнув солдат.

– Проте я повинен виладуватися! – стримуючи щось подiбне до ридання, вигукнув Джо i знову взявся за весла.

– У такому разi я застрелю вас! – потiшив його солдат i знов пiднiс до плеча рушницю.

Тодi Джо почав швидко мiркувати. Адже острiв великий; може там далi немае солдатiв, щоб йому виладуватися, а там хай його заарештують; хай вiн заслабне на чорну вiспу – це краще, нiж повертатись до пiратiв. Вiн напростував човна уздовж берега й почав скажено гребти праворуч. Затока була глибока, а до найближчоi поворiтки, за якою вiн мiг би сховатися, було далеко. Якби вiн був досвiдченiший у морських справах, то скерував би човна в iншому напрямку, змiркувавши, що тодi його вороги пiдпадуть пiд супротивний вiтер… А так «Слiпучий» iшов за вiтром, i це допомагало йому наздоганяти човен.

Деякий час не можна було сказати, хто переможе, бо вiтер був невеликий i дмухав поривами. Раптом рвучкий подих вiтру посунув шлюпа вперед так, що човен вiд нього був на вiдстанi лише кiлькох десяткiв ярдiв, але тут вiтер враз якось ущух, i грот «Слiпучого» звис, лiниво клапаючи й гойдаючись туди й сюди.

– Ось як, фi ф мене украдiль моя шофен! – закричав Пiт-Француз i побiг до каюти по рушницю.

– Я попереджуй фас, фi сарас з шофна насад. Колi нi, я буду стрiляйт!

Але ж добре тямлячи, що солдат пильнуе з берега все, що тут коiться, вiн не наважився вистрiлити навiть у повiтря.

Джо ця загроза не злякала. Вiн, в якого нiколи нiхто не стрiляв, за цi останнi двадцять чотири години зазнав «вогню» вже двiчi. Одним разом бiльше, одним разом менше – тепер це для нього не мало ваги. Отож вiн грiб шалено, не зважаючи на Пiта-Француза, що в дикiй лютi загрожував йому найжахливiшими карами, як вiн тiльки попадеться йому до рук. Справа ускладнилася втручанням Фриско-Кiда, що почав бунтувати.

– Тiльки спробуйте застрелити його, й я поклопочусь про те, щоб вас повiсили, – погрожував вiн. – Залиште його. Вiн добрий, чесний хлопець. І йому не мiсце тут iз нами; вiн не може пристати до нашого паскудного брудного життя!

– A-а, й тi тюдi ж! – у лютiй нестямi залементував Француз. – Ф такiм расi я тебе вб’ю, – й вiн кинувся на хлопця. Фриско-Кiд примусив його пробiгти за собою вiд кокпiта до бушприта й назад, але тут мiцний подув вiтру приневолив Пiта припинити цю гонитву й знову вдатися до попередньоi. Пiдскочивши до румпеля й послабивши грот, як цього вимагав ходовий подув вiтру, вiн скерував шлюп прямiсiнько на Джо. Той востанне щосили гребнув веслами, вiдтак, у розпачi, спустив iх…

Пiт-Француз попустив грот-шкота, й коли судно зменшило ходи, обгинаючи тепер нерухомого човна, витяг звiдти Джо.

– Ти тiльки мовчи! – прошепотiв Фриско-Кiд, коли розлючений француз прив’язував фаленя, – не вiдказуй, дай йому вилаятися, так лiпше буде!

Проте в Джо озвалася вся його англосакська кров, i вiн не послухав цiеi перестороги.

– Послухайте ви, мiстере Пiте-Французе або як ще вас там звуть! – сказав вiн. – Ви повиннi знати, що я хочу вiд вас пiти й пiду. Отже, найкраще, що ви можете зробити, це виправити мене на берег. Якщо ви цього не зробите, то не буду я Джо Бронсон, якщо не запроторю вас до в’язницi!

Фриско-Кiд iз жахом чекав, що далi буде. Пiт-Француз остовпiв: якесь хлоп’я… на його власному суднi… i насмiлюеться так iз ним розмовляти… Це ж просто нечувана рiч! Вiн знав, що, затримуючи в себе Джо, вiн порушуе закон, але й вiдпустити його вiн боявся: хлопець надто багато знав про його судно й про те, що це судно поробляе. Погрожуючи в’язницею, хлопець сказав йому прикру правду. Єдине, що залишалося – це залякати хлопця.

– Ось як, фi мене закрошуфав ф’ясница? Колi так, то й фi пiтете сi мной туди!… – люто заверещав француз. – Мiнулiй нiч i фi буф з нами ф чофен. Фiтпофiдайт менi: фi буф iз нами, фi краф салiзо, краф? Фi бiг. І фi ще насмiлiйсь казатi, що фi мiне надiслай до ф’ясница? Ха, ха, ха…

– Так, але ж я не знав, – вiдказував Джо.

– Ха, ха… Смiшно. Фi це скашiть суддя – фiн теш смiяться.

– Кажу ж вам, що я не знав, – вiдважно повторив Джо. – Я не знав, що потрапив до злодiiв!..

З цих його слiв Фриско-Кiда всього немов пiдкинуло; якби Джо поглянув на нього, то побачив би, як обличчя йому зашарiло вогнем.

– Але тепер, – казав Джо далi, – я це знаю й тому вимагаю, щоб ви мене виладували на берег. Законiв я не знаю, але знаю, що чесно й що нечесно, й коли я зробив що-небудь зле, я ладен вiдповiсти перед кожним суддею, й у цiй справi хай мене судять усi суддi Сполучених Штатiв. А ось ви, мiстере Пiте, цього сказати не можете!…

– Фi так кашете? Туше гарно! А фсе ж такi фi е феликий слодiй!

– Нi, я не злодiй! І ви ще раз мене так назвати не посмiете! – Джо зблiд i весь тремтiв, але тремтiв не з жаху.

– Слодiй – повторив француз, збиткуючись.

– Ви брешете! – Джо недарма зростав серед товаришiв, вiн добре знав, до чого призведуть оцi його слова, а тому за хвилину вiн без особливого дивування пiдвiвся iз пiдлоги, ошарашений французовим кулаком, який влучив йому саме в перенiсся, так що аж у вухах загуло.

– Повторiть це ще раз! – загрозливо здiймаючи свiй стиснутий для нового удару кулак, прокричав француз.

У Джо були сльози в очах, сльози озлостi, проте на погляд вiн був цiлком спокiйний i надзвичайно серйозний.

– Ви брешете, називаючи мене злодiем, Пiте. Можете вбити мене, а я таки скажу вам, що брешете.

– Нi, ви його не вдарите! – Фриско-Кiд, наче кiшка, пiдскочив до француза й, вiдштовхнувши, не дав йому вдарити вдруге. – Не чiпайте його!!! – i несподiвано витягши важкого залiзного румпеля, вiн iз такою зброею став мiж Джо й французом. – Ви вже й так надто сягнули! Чи ви не розумiете, дурна людино, що це за хлопець? Вiн правду каже. Вiн мае рацiю i добре це знае, можете забити його, а вiн вiд слiв своiх не вiдступиться. Дай менi твою руку, Джо, – обернувшись до останнього, сказав Фриско-Кiд i простяг руку, яку той потис. – У тебе е мужнiсть, i ти не боiшся це показати.

Вуста французовi болiсно скривив усмiх, але лютi вогники в очах виказували його справжнi почуття.

– А, ось що, фiн не хоше, шоп я його назфаф ляскафий iмена. Такий гра буфайт мiш матрос. Ну, тафайте… Як це казаль… фсе прощайт i фсе сабувайт. Тобре? Туше тобре, прощайт i сабувайт.

Вiн протягнув Джо свою руку, але той не взяв ii. Фриско- Кiд ухвально хитнув головою, а Пiт-Француз, усе ще знизуючи плечима й посмiхаючись, пiшов до каюти.

– Фi спускайт грот i прямуйт на Мисливський мис! – крикнув вiн звiдтiль. – Я сготую обiд сам, i фi побашите, що фiн пуде туше смашний. Пiт-Франсус – фелйкий майстер щото кулiнарiя.

– Вiн завжди так, якщо хоче звести на лад, то враз добрiшае i сам готуе обiд, – становлячи румпеля на мiсце й виконуючи наказ, увернув Фриско-Кiд. – Але надто йняти йому вiри не слiд, – додав вiн.

Джо потакнув головою, але нiчого не промовив. Йому не хотiлося говорити. Вiн ще весь тремтiв вiд усього, що допiру пережив, i, перевiряючи себе, не мiг знайти нiчого такого, чого б йому треба було соромитись!




XIII. Заприятелювали


Опiвднi знявся морський вiтер i дедалi то мiцнiшав, налiтаючи тепер подувами з Тихого океану. Острiв Янголiв швидко зникав позаду, а берегова смуга Сан-Франциска, що повз нього, нiби виорюючи воду, йшов «Слiпучий», чимраз яскравiшала. Незабаром вони вже на превелику силу продиралися мiж незчисленних суден, що прийшли сюди з усiх усюд.

Вiдтак iм довелося перетинати лiнiю, якою ходили напхом набитi пасажирами ферi-боти, що крейсували мiж Сан-Франциско та Оклендом. Один iз таких пароплавiв-паромiв проходив так близько повз них, що пасажири стовпилися бiля облавка подивитись на гарного вiтрильника й хлопцiв, якi сидiли в його кокпiтi. Джо заздро дивився на обличчя, що схилилися понад поручнями. Усi вони йдуть до себе додому, а вiн навiть не знае, де саме опиниться з волi Пiта-Француза. Вiн мало не загукав: «Рятуйте!» – та вчасно схаменувся, зрозумiвши все безглуздя такого вчинку. Вiн вiдвернувся й очима мимохiть почав блукати по горiшнiй, огорнутiй димом, частинi мiста. Вiн дивився й думав, якi дивнi шляхи людей i кораблiв на морi. Фриско-Кiд скоса стежив за ним i так вiрно вгадував його думки, наче б той iх голосно проказував йому.

– Мабуть, родичi там десь угорi? – несподiвано запитав вiн, махнувши рукою в напрямку мiста. Джо навiть здригнувся з подиву, що його думку так вiрно вгадано.

– Так, – сказав вiн просто.

– Розкажи менi про це.

Джо живо змалював йому свое рiдне гнiздечко; йому доводилося пригадувати найменшi подробицi, бо Фрисковi запитання одно одне побивали. Усе його цiкавило, а надто мiсiс Бронсон та Бессi. Запитанням про дiвчинку, здавалося, кiнця-краю не буде. Деякi з них були такi незвичайнi та невихитруванi, що Джо ледве стримував усмiшку.

– Тепер розповiдай про своiх, – закiнчивши нарештi, своi оповiдання, сказав Джо.

Обличчя Фриско-Кiда раптом немов закрижанiло, прибрало якогось суворого вигляду, що його Джо досi ще не бачив. Вiн стояв, недбало похитуючи ногою туди й сюди, а тодi похмуро поглянув угору, на гротовi блоки, де, мiж iншим, усе було гаразд.

– Ну, та що ж – розпочинай, – заохочував його Джо.

– У мене немае родини.

Цi чотири слова вiдрубисто вилетiли йому з рота, а тодi губи враз зцiпилися.

Джо зрозумiв, що торкнувся болючого мiсця, й, щоб виправити помилку, сказав:

– Розкажи тодi за родину, яка в тебе була. – Йому й на думку не спадало, що на свiтi е хлопцi, в яких не було нiколи родини, й що вiн ще гiршого болю завдае.

– Нiколи не було нiкогiсiнько!

– Та як же воно? – Тепер уже Джо зацiкавився й пустив свою обережнiсть за вiтром.

– І сестер не було?

– Hi.

– А мати?

– He пам’ятаю ii… дуже малий був, коли померла.

– А батько?

– Я мало його бачив. Вiн все плавав… а потiм загинув.

– Боже мiй! – Джо не знав, що й казати. Запанувала важка тиша; лише було чутно, як дзюрчала вода пiд кормою «Слiпучого».

Аж ось прийшов Пiт-Француз заступити iх коло стерна, доки вони обiдатимуть. На цей раз обидва хлопцi були аж радi йому: за обiдом уся нiяковiсть розвiялась, бо ж обiд, як i обiцяв шкiпер, був справдi чудовий. Вiдтак Фриско-Кiд пiшов заступити Пiта, i поки той обiдав, Джо заходився мити посуд i порядкувати в каютi. Пiзнiш усi трое зiйшлися коло стерна, i капiтан, намагаючись бути особливо гречним, розважав iх оповiданнями з життя перлярiв у пiвденних морях.

Так збiг день. Сан-Франциско залишилося далеко позаду. Вони обiйшли Мисливський рiг i тепер простували вздовж берега Сан-Матео. І раптом Джо побачив компанiю велосипедистiв, що обгинали скелю. Вони гнали тим самим шляхом до Сан-Бруно, яким i вiн свого часу iздив своiм велосипедом. Було це лише з мiсяць-два перед тим, а тепер йому здавалось, що з того часу минули цiлi роки, так багато вiн пережив.

Затим вони повечеряли й попорядкували, «Слiпучий» уже вийшов далеко й минув болотянi мiлини, за якими тулилося мiстечко Редвуд. Сонце зайшло, вiтер ущух, i «Слiпучий» ледве посувався вперед. І раптом вони побачили, що просто iм назустрiч, забираючи вiтрилами рештки вiтру, йде iнший шлюп. Фриско-Кiд одразу ж упiзнав у ньому «Пiвнiчного Оленя». Пiт-Француз, пильненько придивившись, притакнув i, вочевидь, зрадiв цiй зустрiчi.

– Це судно Червоного Нелсона, – повiдомив Фриско- Кiд Джо. – Вiн вiдчайдух; але як орудуе, то вже не схибить! Я боюся, коли вiн з’являеться. Вiн завжди заварюе щось непевне; оце вже вони наважилися на якусь велику справу й хочуть утягти до неi й Пiта. Пiт-Француз завжди краще за них поiнформований у будь-якiй справi.

Джо головою потакнув. Вiн iз цiкавiстю дивився на вiтрильника, що наближався до них. Хоч на розмiр вiн був i трохи бiльший за «Слiпучого», та збудовано його за тим самим типом: усе розраховано на швидкiсть ходи. Розмiри грота нагадували тi, що бувають на перегонових яхтах, i на ньому стримiли кiнцi для трьох рифiв на випадок бори. На наряддi й на чардаку все було на своему мiсцi, й не було нiчого зайвого. Починаючи з бiгучого такелажу й закiнчуючи стоячим, усе доводило, що тут пануе лад i керують чудовi моряки. «Пiвнiчний Олень» пiдходив до них у згустiлому присмерку й нарештi став на кiтву недалеко вiд них. Пiт-Француз зробив те саме, i вiдтак човном попрямував вiзитувати iх. Хлопцi, чекаючи його повернення, простяглися на даху каюти.

– Подобаеться тобi це життя? – порушив мовчання Джо. Фриско-Кiд пiдвiвся на лiкоть.

– Як сказати? І так, i нi. Менi подобаеться ця морська прохолода, солона морська вода, я люблю цей простiр, я люблю волю, але не люблю я… – вiн замовк, наче язик вiдмовлявся коритись йому, вiдтак раптом випалив, – крадiжу не люблю!

– Чого це ти тодi тут залишаешся?

Цей хлопець подобався Джо бiльше, нiж вiн наважувався сам собi признатись, i тепер його несподiвано охопив мiсiонерський запал.

– Кину, як навернеться щось iнше.

– А чому не зараз?

Джо став уже на тому, щоб зробити це зараз; i якщо цей хлопець теж вирiшив утекти, то чому б iм не чкурнути удвох?

– Куди я пiду? Що я робитиму? У мене на всьому свiтi немае жодноi душi, що могла б мене пiдтримати… нiколи не було. Я вже намагався одного разу й дiстав такоi пам’ятки, що вдруге так наослiп не зроблю!

– Ось що, якби менi з усiеi цiеi iсторii видертися, то я прямуватиму простiсiнько додому. Я починаю гадати, що батько мiй урештi-решт таки мав рацiю. Ну, так ось, чому б i тобi не податися разом зi мною?

Це був безпосереднiй необмiркований порив душi, i Фриско-Кiд зрозумiв це.

– Ти сам не знаеш, що кажеш, – сказав вiн. – Ти лише уяви собi, що ось я раптом з’явився разом iз тобою до твого батька. Як ти гадаеш, що вiн на це скаже? Що скажуть iншi? Що вiн про мене думатиме? І що вiн зi мною зробить?

Джо стало якось прикро. Вiн вiдчув, що пiд впливом моменту зробив пропозицiю, яку виконати не зможе. Тепер вiн собi яскраво уявляв, що це було б, коли б вiн з’явився до батька в дiм iз таким невiдомим для нього суб’ектом, як Фриско-Кiд; нi, про це й думки не може бути. Забуваючи про свое скрутне становище, вiн думав тепер лише про Фриско-Кiда, напружуючи свiй мозок, щоб винайти засiб урятувати хлопця iз цього оточення.

– Вiн, – далi провадив Фриско-Кiд, – може передати мене до рук полiцii i вирядити до якогось притулку. А я згоден умерти, анiж датися на iдеi. Й, крiм того, Джо, ти знаеш, що я зовсiм iншого кола. Там, серед ваших, я навiть не знав би, як менi поводитися; я почував би себе рибою, яку витягли з води. Нi, ясно, що менi ще треба почекати, а потiм виберуся звiдси. А ось тобi так треба якомога швидше вибратися звiдцiль додому. Я допоможу тобi, висадовлю на берег за першоi нагоди, й хай там потiм Пiт-Француз що хоче робить.

– Нi, я на це не згоден, – палко вiдказав Джо. – Я зовсiм не хочу, щоб хтось постраждав вiд того, що я втiк. А тому й не намагайся що-небудь робити для мене в цьому напрямку. Я втечу, будь покiйний, i якщо менi лише пощастить щось вигадати, я все ж таки зроблю так, щоб нам утекти разом. У будь-якiм разi, там побачимо. Що ти на це скажеш?

Фриско-Кiд похитав головою i, дивлячись угору на зоряне небо почав мрiяти про те життя, яким вiн бажав би жити, й яке здавалось для нього недосяжним назавжди. Як ще нiколи, почував тоi митi Джо, наскiльки серйозна рiч – життя. Вiн лежав мовчки й напружено думав про це. З «Пiвнiчного Оленя» долинало до них нерозбiрне гудiння голосiв; iз берега по водi котилися звуки церковного дзвону, i лiтня нiч поволi обгортала iх своею теплою темрявою.




XIV. На острейкових мiлинах


І час, i свiт зникли кудись, аж ураз гострий голос Пiта-Француза розбудив хлопцiв.

– Оддавайт кiтфу! – закричав вiн. – Фi, Джо, вiддавайт реванти! – Мерщiй! Хутко! Кiд браф за клiфер!

Джо незручно було працювати в пiтьмi, бо вiн ще не знав гаразд назви речей i те, де iх йому знайти; але вiн швидко орiентувався; коли вiн закiнчив iз ревантами й скинув iх до кокпiту, йому наказали стати на пiдмогу, щоб пiдтягти грота. Вiдтак знялися з кiтви й поставили клiвера. Пiсля цього вони склали в бухтi гарделi, усе обладнали й повернулися на корму.

– Туше тобре, туше тобре, – похвалив француз, коли Джо перескочив через поручнi кокпiту. – Чудофо! Фi бутете гарний моряк! Я це вше знай!

Фриско-Кiд пiдняв покришку однiеi зi скринь у кокпiтi й запитливо поглянув на Пiта-Француза.

– Конешно, – вiдповiв той, – чiпляйте лiхтарi. Фриско понiс до каюти запалювати червонi та зеленi лiхтарi, потому вони разом iз Джо пiшли на передок, щоб начепити iх на наряддi.

– Сьогоднi вони не братимуться до своеi роботи, – стиха сказав Фриско-Кiд.

– До якоi роботи? – спитав Джо.

– Та до тоi великоi, про яку я казав. Десь тут поблизу вони мають ii обробити. А справа, здаеться, серйозна, бо Пiт щось нiби вагаеться, боiться чи що. Червоний Нелсон, той коли завгодно ладен на все, та лихо в тiм, що, мабуть, вiн не мае певних вiдомостей, i без Пiта-Француза йому нiчого не можна починати.

– А куди ж ми зараз прямуемо? – спитав Джо.

– Не знаю… наче в напрямку Острейкових мiлин.

Ця прогулянка обiйшлася без будь-чого надзвичайного. Серед ночi несподiвано подув ходовий вiтер i вперто дмухав iз годину. Вiдтак попустив i зробився несталим, подуваючи то з того, то з iншого боку. Пiт-Француз не вiдходив вiд стерна, тодi як Джо й Фриско-Кiд або натягали, або тримали на ослабi вiдповiднi шкоти.

Джо сидiв i дивувався з того, як француз знае, куди скеровуе судно. Йому здавалося, нiби вони блукають у непроникливiй пiтьмi, що огортала iх. Високо в повiтрi з Тихого океану насувався густий морок, i хоч самi вони проходили пiд ним, проте вiн огортав iх страшенною пiтьмою, заступаючи свiт зiрок.

Та Пiт-Француз, нiби iнстинктивно, угадував потрiбний напрямок i, вiдповiдаючи на запитання здивованого Джо, вихвалявся, що «чув нюхом».

– Я почуфайт, коли пуде прибiй, фiтер, фтача, я нафiть земля почуфайт, – пояснював вiн, – запiфняю фас. Чому, я сам не росумiй, я лише знайт, що земля. Я почуфайт так тобре, як колiп мiй рука виростаф дофгiй, дофгiй, на кiлька мiль дофгiй, i я земля нею зачiпаф, i почуфаф, що ось фона тут лешит.

Джо запитливо поглянув на Фриско-Кiда.

– Це так, – ствердив той. – Коли довго живеш на водi, починаеш почувати землю здалека. Коли маеш добрий нюх та вiдчуваеш дух землi, ще затим ii побачиш.

Щось по годинi Джо iз того, що робив француз, зрозумiв, що вони наближаються до мети. Вiн якось зосередився й те й робив, що вдивлявся вперед у темряву, наче очiкуючи, що там ось-ось повинно щось заманячити. Джо, хоч як вдивлявся, а нiчого, крiм пiтьми, не бачив.

– Кiд, вимiрюфати, – скомандував Пiт. – Я гадайт, що вже час.

Фриско-Кiд зняв зкрiплену на даху каюти довгу тонку ялину, став посеред судна й спустив кiнець ялини у воду насторч.

– Близько п’ятнадцати футiв, – вiдрапортував вiн.

– Дно який?

– Мул.

– Трiшечки почекайт i зноф мiряйт.

За п’ять хвилин ялину знову спустили у воду.

– Дванадцять футiв… скойки.

Пiт-Француз, зрадiвши, тер руки.

– Туше тобре, туше добре, – казав вiн, – я щоразу тошно уцiляф. Старого не обманiт, я зафшти фiрно казаф.

Фриско-Кiд, далi вимiряючи ялиною, оголошував наслiдки. Джо лише дивом дивувався, i як це вони можуть так добре знати морське дно.

– Десять футiв – скойка, – монотонним голосом оголошував Кiд. – Одинадцять футiв – скойка. Чотирнадцять футiв – м’яко. Шiстнадцять футiв – мул. До дна не доходить!

– А, канал, – сказав на це Пiт.

Протягом кiлькох хвилин повторювалось це «до дна не доходить».

Потiм Фриско-Кiд раптом гукнув:

– Вiсiм футiв – твердо!

– Так, – сказав Пiт-Француз. – Джо бiжить фперед i прифодить за фiтер-клiфер. Кiд, готуй кiтфу.

Джо розшукав i вiддав кафель-нагель, i вiтрило, спустившись, лягло на нiрал.

– Фiтдайт! – залунала команда, i кiтва бухнула у воду, забираючи дуже мало ланцюга.

Фриско-Кiд вiддав багато кодоли й закрiпив кiнець. Тодi вони зняли вiтрила, усе облагодили й пiшли спати.

Коли Джо прокинувся й вийшов до кокпiту, щоб подивитися, що дiеться, була година шоста. Вiтер i хвиля значно побiльшали. «Слiпучого» пiдкидало й розгойдувало туди й сюди, й вiн люто шарпав i натягав якiрного ланцюга. Щоб не впасти, Джо мусiв ухопитись за рею. День був олив’яно-сiрий, жодних ознак сходу сонця, а небом линули важкi хмари.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhek-london/prigodi-slipuchogo/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Бейсбол – американська гра в м’яча, обшитого шкiрою. Вiдбуваеться вона на 2 партii по 9 учасникiв у кожнiй.




2


Чубатими в Англii та Америцi дражнять по-вулишньому полiсменiв.




3


Поридж – це страва, подiбна до кашi, улюблена iжа англiйцiв та американцiв за ранковою кавою.




4


Нацiональне свято США, встановлене на спомин про 4 липня 1776 року, коли пiсля вiйни з Англiею тринадцять колонiй оголосили свою незалежнiсть – примiтка перекладача.




5


Док – канал, що його можна й висушувати. Сюди заводять пароплави, як треба бува полагодити щось – примiтка перекладача.




6


Кокпiт – огороджена середина на яхтах та невеличких судах. Вона трохи нижча за решту чардака й звiдти легше лiзти до каюти – примiтка перекладача.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения